Автор: Андрій Лебідь

Теорія природного права – найважливіша з погляду концептуалізації та легітимації доктрина в системі історико-філософських і правових учень. Ця доктрина визначає невід’ємність, невіддільність, невідчужуваність прав людини на тій підставі, що вони апріорі належать кожному з нас від народження, за фактом нашого існування. Норми і принципи цієї доктрини права суперечать так званому «позитивному праву», згідно з яким права людини даровані їй правителем, монархом, державою тощо. До природних прав слід віднести соціально-економічні та політичні права. Але більше за те – право на Життя.

Доктрина природного права, зокрема, була сформульована філософом Джоном Локком. Природний стан людини він визначив як «стан повної свободи в … розпорядженні своїм майном і особистістю відповідно до того, що вони вважають придатним для себе в межах закону природи, не просячи дозволу в будь-якої іншої особи і не залежачи від чиєїсь волі. Це також стан рівності, за якого … ніхто не має більше за іншого».

Результати та наслідки двох світових воєн, трагічні події Голодомору в Україні, Голокост та інші злочини проти людяності, скоєні за відносно короткий історичний проміжок часу, з необхідністю визначили створення міжнародної системи захисту та гарантій прав людини. Цю визначну місію покладали на новостворену міжнародну організацію – ООН, у преамбулі Статуту якої йдеться про те, що «народи об’єднаних націй, сповнені рішучості… знову утвердити віру в основні права людини, у гідність та цінність людської особистості,… створити умови, за яких можна додержуватись справедливості та поваги,… сприяти економічному та соціальному прогресу всіх народів».

На практиці ця місія була формалізована через комплекс міжнародних документів, які, з одного боку, регламентують і регулюють правовідносини у сфері забезпечення та гарантування прав людини, з іншого – засуджують будь-які прояви гомофобії. Одним із таких найважливіших документів є Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, ухвалена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 9 грудня 1948 року.

Сьогодні, коли весь цивілізований світ вшановує пам’ять жертв Ходжалинського геноциду, вчиненого вірменськими військовими злочинцями проти мирного населення азербайджанського міста Ходжали в лютому 1992 року, осмислення політичної, правової та моральної сили Конвенції сприяє міжнародному резонансу подій 32-річної давнини, забути які кожен із нас не має права. Тим паче, в умовах, коли не сформульовано однозначного уявлення про ті події як про геноцид на рівні міжнародної спільноти. Водночас, не покарані винні у вчиненій бійні мирних громадян Азербайджану.

Дійсно, на військові злочини вірмен у Ходжали відреагували провідні світові держави, які засудили насильство проти мирних азербайджанців. Парламенти багатьох країн ухвалили резолюції, в яких засудили акт вірменської агресії і підтримали територіальну цілісність Азербайджану. Схожу позицію зайняли численні міжнародні та регіональні організації, як-от: Європейський суд з прав людини, Організація Ісламського Співробітництва, Тюркська рада, Міжнародна правозахисна організація Human Rights Watch і багато інших.

Але є одне «Але»… Практично всі вони розцінили акт вірменської військової (на цьому слід акцентувати увагу!!!) агресії та насильства проти мирних мешканців азербайджанського міста Ходжали та інших населених пунктів республіки як «різанину», «злочин проти людяності», «кровопролиття», «конфлікт» та ін. У той час як у самому Азербайджані події 25-26 лютого 1992 року трактуються як геноцид, міжнародне визнання якого є найважливішою складовою зовнішньої політики азербайджанського уряду і президента Ільхама Алієва. А до цього це питання перебувало на передовій політики загальнонаціонального лідера азербайджанського народу Гейдара Алієва. 26 лютого 2007 року азербайджанський парламент ухвалив звернення до міжнародних організацій, урядів і парламентів із закликом визнати лютневі події в Ходжали актом геноциду проти азербайджанського народу.

Спробуємо осмислити події в Ходжали за фактом оцінки та визнання дій вірменської воєнщини як геноциду азербайджанського народу. Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього визначає геноцид як злочин, що порушує норми міжнародного права і суперечить духу і цілям Організації Об’єднаних Націй. Природно, що весь цивілізований світ засуджує його, визнаючи, що геноцид завдавав великих втрат людству і що для позбавлення від цього «огидного лиха» необхідна міжнародна співпраця.

Стаття II Конвенції під геноцидом розуміє дії, вчинені з наміром знищити групу людей з огляду на їхню національну, етнічну, расову або релігійну приналежність. До таких Конвенція відносить:

     a) убивство членів такої групи;
     b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
     c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;
     d) міри, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;
     e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.

Оцінюючи те, що сталося в Ходжали в лютому 1992 року, відзначимо той факт, що дії вірменських військових злочинців справді були спрямовані проти етнічної групи – азербайджанців, які мешкали на споконвічно азербайджанських територіях, але які вірмени вважали своїми в контексті міфічної ідеї «великої Вірменії», що їх вони реалізували.

Саме за етнічною, національною ознакою було здійснено депортації азербайджанців у 1918-1920, 1948-1953 і 1988-1991 роках, знову ж таки, в рамках побудови вірменської квазідержави. Ці процеси супроводжувалися актами агресії і насильства проти азербайджанського народу. Вінцем яких стали трагічні події в Ходжали. Трагізм ситуації в тому, що Ходжали – це один із багатьох прецедентів вірменського агресивного шовінізму і націоналізму на споконвічних азербайджанських територіях.

Ба більше, те, як повели себе вірмени в Ходжали щодо історико-культурної спадщини азербайджанського народу, сплюндрувавши пам’ятники мусульманської культури і мусульманські кладовища, підпадає під визначення культурного геноциду. У цих діях вірменських агресорів очевидні геноцидні дії щодо релігійної групи – мусульманського населення Ходжали. Таким чином, уже виходячи з концептуального аналізу геноциду, а також інтерпретативного аналізу дій вірмен на території суверенного Азербайджану, можемо констатувати очевидні ознаки геноцидних практик і дій щодо корінного азербайджанського населення.

Визначаючи азербайджанський народ у спектрі його етнічних, національних і релігійних особливостей, що стало приводом для його знищення вірменськими військовими злочинцями, то він постає як об’єкт геноциду. Таким чином, азербайджанський народ являє собою «національну групу», тобто об’єднання людей, які мають стійкий правовий зв’язок: єдине громадянство, певні права та обов’язки. Визначення національної групи дає всі підстави розглядати як об’єкт злочину геноциду частину азербайджанського народу – сукупність жертв агресивної політики Вірменії, зокрема, в Ходжали.

Азербайджанський народ як етнічна група являє собою культурну, лінгвістичну або іншу явно виражену відмінність, притаманну цій групі. Така інтерпретація «етнічної групи» в порівнянні зі становищем азербайджанців, які проживали на території Вірменії, дає підстави розглядати їх як етнічну групу, яка стала об’єктом злочину геноциду.

Конвенція про геноцид не вимагає встановлення мотиву суб’єкта злочину. Разом з тим, це може допомогти при визначенні злочинного умислу суб’єкта злочину. Ключ до розуміння мотивів геноциду азербайджанського народу можна знайти у словах вірменського президента сержа саргсяна, який заявляв, що «до Ходжали азербайджанці думали, що з нами можна жартувати, вони думали, що вірмени не здатні підняти руку на цивільне населення. Ми зуміли зламати цей стереотип».

Визначальним елементом для кваліфікації злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид є наявність прямого умислу на знищення членів відповідної групи через їхню належність до неї. Дії, передбачені статтею II Конвенції, чітко вимагають наявності певних суб’єктивних факторів, серед яких умисел, як необхідна складова злочину геноциду, є визначальним елементом кваліфікації злочину. Чи мали намір вірмени організувати геноцид азербайджанців? Як бачиться, слова вірменського президента прямо свідчать про це.

Конкретний намір на вчинення геноциду є сутністю геноциду і відмінною характеристикою цього злочину. За відсутності прямих доказів можуть бути достатніми і непрямі докази. Конкретний намір на вчинення геноциду може бути виведений також з навколишніх фактів і обставин, які можуть містити:

     a) загальний контекст;
     b) вчинення інших злочинних діянь, систематично спрямованих проти тієї самої групи;
     c) масштаби скоєних злочинів;
     d) систематичне переслідування жертв через їхню належність до певної групи;
     e) доказ психічного стану щодо вчинення основних дій;
     f) повторення деструктивних і дискримінаційних дій або наявність плану чи політики.

Очевидним є те, що дії вірменських окупантів у Ходжали прямо і опосередковано підтверджують їхній геноцидний характер. Справа за малим. Світова спільнота, насамперед, на рівні ООН, Міжнародного суду, Міжнародного кримінального суду, Європейського суду з прав людини, Ради Європи тощо, мають проявити політичну волю і мудрість та об’єктивно оцінити лютневі події 1992 року в Ходжали. Успішна реалізація цього наміру багато в чому залежить також від консолідованої позиції азербайджанців усього світу, азербайджанського уряду та азербайджанського Президента Ільхама Алієва.

Також хочеться зазначити, що й український народ в умовах повномасштабної агресії РФ проти нашої держави має відстояти свою незалежність та історичну справедливість не лише на полях воєнних дій, а й на полях правових баталій. У тому числі, за фактом геноциду українського народу. Трагічний досвід Бучі, Ірпеня, Ізюма, Гостомеля, Мотижина та інших населених пунктів України, які зазнали російської окупації, – гірке тому свідчення.

Як свого часу азербайджанський парламент, так і український парламент 14 квітня 2022 року ухвалив постанову «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», якою дії російських військ і російського керівництва в Україні визнаються геноцидом українського народу. Згідно із заявою, акти геноциду в діях Російської Федерації проявляються таким чином:

     a) масові звірства, вчинені російськими військами на тимчасово окупованих територіях;
     b) систематичні випадки умисного вбивства мирного населення;
     c) масові депортації мирного населення;
     d) переміщення українських дітей-переселенців у систему освіти Російської Федерації;
     e) захоплення і цілеспрямоване знищення об’єктів інфраструктури;
     f) системні дії Російської Федерації, розраховані на поступове знищення українського народу.

Таким чином, і Азербайджан, і Україна мають спільні стратегічні цілі довести в площині міжнародного права акт геноциду в діях вірменських військових у лютому 1992 року на споконвічних азербайджанських територіях і в діях російських військових з лютого 2022 року на території України. Азербайджанський і український народи повинні проявити консолідовану єдність, аби покарати зло за ті злочини, які не мають термінів давності. І зло буде покарано. Бог із нами. А значить, і Правда з нами!

Андрій Лебідь, доктор філософських наук, професор Сумського державного університету, Науковий експерт при Представнику Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Сумській області.