Автор: Андрій Лебідь.

Цього року виповнюється 33 роки від дня Ходжалинського геноциду, вчиненого внаслідок політики етнічної чистки проти азербайджанців, яку проводила Вірменія протягом багатьох років. Це одна з найкривавіших сторінок не тільки в історії Азербайджану, а й світової спільноти. Геноцид, вчинений вірменами в Ходжали, – один із найтяжчих злочинів, нарівні з трагедіями Голокосту, Голодомору та іншими страшними злочинами, що мають явні ознаки геноцидних дій.

Азербайджан – країна, яка найбільше постраждала від геноцидної політики ненависті Вірменії, що втілилася в територіальних претензіях і військовій агресії. Азербайджанська держава докладає постійних зусиль для включення до міжнародного порядку денного питання щодо відновлення прав азербайджанців, вигнаних з Вірменії, починаючи з 1987 року.

Дискримінація за національною ознакою заборонена на рівні міжнародної спільноти. Але досі мають місце випадки, коли мирні люди зазнають переслідувань через свою національну та етнічну приналежність. Трагедія Ходжали тому приклад як показник азербайджанофобії та політики міжнаціональної ненависті.

Безсумнівно, Ходжалинська різанина є однією з найстрашніших трагедій, коли безневинні мирні люди були безжально вбиті через свою національну приналежність, що однозначно підпадає під міжнародну кваліфікацію як геноцидні дії, вчинені Вірменією.

Нормами міжнародного права закріплено чотири самостійні, незалежні та окремі категорії міжнародних злочинів, які визнаються грубими і найсерйознішими порушеннями прав людини. Так, стаття 5 Римського статуту Міжнародного кримінального суду наводить перелік категорій міжнародних злочинів:

• злочин геноциду;
• злочини проти людяності;
• воєнні злочини;
• злочин агресії.

Ходжалинську трагедію 25-26 лютого 1992 року, на нашу думку, можна кваліфікувати у своїх оцінках у скоєнні щонайменше трьох категорій злочинів Вірменії проти Азербайджану: воєнних злочинів, злочинів проти людяності та злочині геноциду. Склад цих злочинів більш ніж очевидний і задокументований.   Міжнародні злочини за згаданими вище категоріями не мають ієрархії, яка б робила одну категорію важливішою за іншу. Юридично всі категорії рівні між собою, оскільки вони стосуються різних видів злочинів вірменської воєнщини. Із закріплених у міжнародних документах визначень та складу злочинів можна простежити, що ці категорії є самостійними та незалежними одна від одної.

У цьому контексті пропонується проаналізувати події 33-х річної давнини відповідно до норм міжнародного права, що дають можливість кваліфікувати злочини вірмен за всіма вищезазначеними категоріями. Визначимо, чи можна кваліфікувати діяння вірменських військових як дії геноцидного характеру щодо мирного азербайджанського населення Ходжали. У цьому аспекті ми спиратимемося на норми міжнародного права, викладені у двох ключових документах: Римському статуті Міжнародного кримінального суду та Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього.

Так, у цих міжнародно-правових документах злочин геноциду визначається як «діяння, вчинені з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». Фактично злочин геноциду є грубим і серйозним порушенням прав осіб, які належать до певної групи. Відповідно цей злочин має спеціальний умисел – знищити певну групу – і стосується прав не окремих індивідів, а прав індивідів як єдиного цілого з групою.

У випадку Ходжалинської трагедії очевидний умисел вірменського командування і безпосередньо командира 2-го батальйону 366-го полку колишньої радянської армії Сейрана Оганяна, який до жовтня 2016 року обіймав посаду міністра оборони Республіки Вірменія, у знищенні групи осіб азербайджанського походження саме через їхню приналежність до цієї етнічної групи. Зазначений факт підтверджують численні свідчення тих, хто вижив, та очевидців, чиї свідчення лягли в основу кримінальної справи за фактом геноцидних дій вірменських військових.

Однак варто зазначити, що з моменту закріплення категорії «злочин геноциду» досі точаться дискусії щодо схожості та відмінностей цієї категорії з поняттям «злочини проти людяності». Ці дискусії ґрунтуються на аргументах, що обидві категорії стосуються серйозних порушень прав людини, а тому вони мають бути зведені в одну категорію.

Також доволі часто науковці посилаються на той факт, що злочин геноциду, яким його запропонував Рафал Лемкін, стосується лише Голокосту, а всі сучасні випадки геноциду не сягають того рівня кількості жертв, що був під час Голокосту, і тому вони є не геноцидом, а радше злочинами проти людяності.

Але такий підхід неодноразово був спростований. Злочин геноциду не означає, що для знищення певної групи необхідно знищити всю групу або що кількість жертв має вимірюватися мільйонами, аби такі діяння були кваліфіковані як злочин геноциду. Тож на підтримку цього аргументу звернемося до положень Конвенції про геноцид, де передбачено не лише зобов’язання держав запобігати вчиненню злочину геноциду, а й те, що за можливості вони повинні запобігти вчиненню злочину та знищенню членів певної групи, зводячи кількість жертв до мінімуму.

Завдяки зусиллям і старанням Рафала Лемкіна – творця терміна «геноцид» і першого теоретика злочину масового знищення, 9 грудня 1948 року Організація Об’єднаних Націй ухвалила Конвенцію про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, втілюючи теоретичні засади в міжнародний правовий документ. В обґрунтуваннях Рафала Лемкіна привертає увагу національний індикатор, ужитий для ідентифікації колективної мішені геноциду. Національний чинник якраз і відповідає одному з ключових елементів дефініції Конвенції ООН про геноцид.

Сам автор цього поняття злочин геноциду пояснював таким чином: «Геноцид не обов’язково означає невідкладне знищення нації, хіба що його здійснено масовим знищенням усіх її членів. Радше мають намір зображати ним скоординований план різноманітних дій, спрямованих на знищення суттєвих основ національних груп з метою анігіляції самих груп. Метою такого плану були б розкладання політичних і соціальних інститутів, культури, мови, національних почуттів, релігії та економічного існування національних груп, також знищення особистого захисту, свободи, здоров’я, гідності й навіть життя осіб, які належать до такої групи».

З цього приводу можна зробити кілька зауважень:

• автор розглядає «національну» групу у двох сенсах: громадянському (civic nationality) та етнічному (ethnic nationality). Такий висновок можна зробити на підставі зіставлення «нації», «політичних і соціальних інститутів», з одного боку, «культури, мови, національних почуттів» – з іншого;
• автор розуміє «знищення» групи як поступовий процес, що розпочинався руйнацією матеріальних і духовних засад, необхідних для збереження і розвитку цієї групи.
• вираз «знищення навіть життя осіб» вказує на те, що не йдеться про тотальну фізичну анігіляцію даної групи. При втраті своїх матеріальних і духовних основ група зникає, але її колишні члени можуть зберегти своє життя у складі інших груп.

Дефініція геноциду починається заявою, що це «дія, вчинена з наміром знищити», що становить один із ключових елементів для визначення цього злочину. Недостатньо, аби суб’єкт геноциду лише бажав знищення; потрібно, аби він діяв відповідним чином. Отже, діяння не може бути випадковим, воно має бути бажаним і цілеспрямованим на знищення, навіть якщо сам акт не буде завершено.

Виникає запитання: в якому сенсі доцільно розуміти вжите в Конвенції дієслово «знищити»? Йдеться про знищення цілої групи, що утворює колективну одиницю зі спільними атрибутами. Групу можна знищити фізично, елімінуючи її членів, але також духовно, стираючи її групові атрибути.

Така група поступово деградує і перестає бути тим, чим вона була. Зрештою, вона зникає, навіть якщо частина її колишніх членів, зберігши своє життя, увійшли в інші групи. Іншими словами, коли одних членів групи позбавляють життя, а інших – специфічних характеристик, навмисне діяння, яке призвело до цього результату, слід розглядати як геноцид. Таким чином, дефініція геноциду не вимагає тотального знищення наміченої групи. Конвенція не вимагає інтенції тотального її знищення.

Другим ключовим елементом для визнання геноциду, згідно з Конвенцією ООН, є визначення групи жертв. Документ допускає чотири категорії: національну, етнічну, релігійну та расову. Таке обмеження стало спірним місцем у Конвенції, і, ратифікуючи її, деякі країни розширили свої закони про геноцид «групою, визначеною за будь-яким іншим довільним критерієм».

Із чотирьох ідентифікаторів геноцидних груп, визнаних Конвенцією ООН, расовий взагалі не стосується азербайджанської катастрофи в Ходжали. Щодо релігійного, то вірменський режим нищив азербайджанські релігійні святині та переслідував вірян, але, мабуть, більше за їхню національну ідентичність, аніж релігійну. Залишаються національний та етнічний ідентифікатори, які й були в центрі вірменської політики ненависті проти мирного азербайджанського населення. Під час вчинення Ходжалинського геноциду вірмени мали чітку мету – стерти з лиця землі це стародавнє поселення Азербайджану. Адже Ходжали, населення якого складалося з азербайджанців і перевищувало 7 тисяч осіб, був найбільшим і найдавнішим поселенням в оточенні сіл де мешкали вірмени.

В аналізі цих двох групових ідентифікаторів слід зрозуміти, що означають «національний» та «етнічний» у контексті Конвенції ООН. Дехто потрактовує їх як синоніми. Але, як показує аналіз, під цими термінами автори Конвенції мали на увазі два різні явища.

«Національна група» – це політико-правова одиниця, громадяни однієї держави, «колектив людей, які зійшлися на підставі спільного громадянства, що пов’язане з системою взаємодії прав і обов’язків» (civic nationality).  Така група може бути визначена на основі регіонального існування: всі азербайджанці в Карабасі становлять охоронювану групу.

В етнічному сенсі націю або групу утворюють люди однакового походження і однаковими етнічними атрибутами, незалежно від країни поселення або громадянського членства. Саме таке визначення цих двох груп підходить для охоплення всього азербайджанського населення, яке стало мішенню геноциду з боку вірмен.

У документі також визначено п’ять геноцидних дій, які треба розуміти не як вичерпний список, а радше як загальну класифікацію проявів цього злочину. Лише перший і третій види геноцидної дії – вбивство та фізичне знищення – належать до позбавлення життя. Другий тип (тілесні ушкодження та розумовий розлад) передбачають повільну деградацію членів групи, а четвертий (запобігання дітонародженню) та п’ятий (передання дітей з однієї групи в іншу) не дозволяє групі себе продовжувати. Ці п’ять типів вказують на різноманітність форм, що сукупно визначають геноцидний злочин. Під кожною з цих рубрик можна розробити цілу низку прикладів геноцидної політики проти азербайджанського народу.

На продовження сказаного варто зазначити, що злочини проти людяності означають «діяння, коли їх вчиняють у рамках широкомасштабного або систематичного нападу, спрямованого проти будь-якого цивільного населення, і такий напад вчиняють усвідомлено». Випадок із вірменською різаниною мирних жителів Ходжали однозначно може бути інтерпретований з позиції злочинного умислу.

У цій категорії чітко виокремлюється зворот «у рамках нападу», що вказує на те, що злочини проти людяності можуть вчинятися тільки під час конфлікту з використанням конвенційного озброєння. У випадку з Ходжали та іншими азербайджанськими поселеннями мало місце систематичне використання вірменами збройних сил, які активно застосовувалися проти мирних азербайджанців.

Загалом ця категорія стосується порушення прав кожного окремого індивіда, передбачених міжнародними конвенціями та пактами. Ця категорія містить широкий перелік діянь, що становлять злочини проти людяності, зокрема: вбивство; винищення; виселення, депортація та насильницьке переміщення населення; ув’язнення або інше жорстке позбавлення фізичної свободи; катування; переслідування будь-якої ідентифікованої групи за політичними, національними, етнічними, культурними, релігійними ознаками та ін. За численними свідченнями та за фактом розслідування все це мало місце як причина та наслідок вірменського вторгнення до Азербайджану, яке також можна кваліфікувати в термінології воєнних злочинів.

Останні є порушеннями норм і принципів міжнародного гуманітарного права, тобто порушеннями правил, методів і засобів ведення війни. Перелік діянь, що становлять воєнні злочини, є досить великим і містить, зокрема, такі діяння: умисне вбивство; катування або нелюдське поводження; умисне заподіяння сильних страждань чи тяжких тілесних ушкоджень або шкоди здоров’ю; взяття заручників та ін.

Наведемо як приклад, що підтверджує викладені вище думки, свідчення очевидців Ходжалинської трагедії. Ось як описує ті події Зульфу Ібрагім Маммадов: «У ніч із 25 на 26 лютого 1992 року вірмени оточили місто Ходжали і почали його обстрілювати. Разом із сім’єю я намагався вийти з оточення, але вірмени взяли нас у полон і запроторили до камери. Нас було чоловік двадцять п’ять. Вірмени знущалися з нас і весь час били; хтось помер від побоїв, когось застрелили, комусь відрубали голову».

За свідченням Джаміля Джумшуда Маммадова, «увійшовши в місто, танки і БТРи почали стріляти по домівках, давити людей… Я взяв свого п’ятирічного онука, і побіг до лісу. Я зняв із себе одяг і загорнув у нього дитину, щоб вона не померла від холоду. Вранці я зрозумів, що дитина такого холоду не витримає, і пішов до найближчого села Нахчиванли, де нас і схопили озброєні вірмени. Я благав їх забрати гроші, і заради дитини пропустити нас в Агдам. Але вони у відповідь лише побили мене, пограбували і повели до командира. Той велів замкнути нас на фермі, де вже були запроторені азербайджанські жінки і діти. Нас протримали там чотири дні без їжі та пиття. Їхнім звірствам не було кінця і краю».

Таких свідчень – сотні, якщо не тисячі. Усіх їх об’єднує біль і страждання, що були принесені вірменами в життя ні в чому не винних людей. Вони були «винні» лише в одному – у тому, що всі вони були азербайджанцями; у тому, що вони любили свою країну; у тому, що вони просто хотіли виховувати своїх дітей та онуків. І це все, чим можна пояснити акт диявольського, необґрунтованого злочину вірменської воєнщини, прощення якому немає. Злочинні дії вірменських вояків проти азербайджанської нації в лютому 1992 року однозначно відповідають критеріям документів ООН, щоб визнати геноцид азербайджанського народу, воєнні злочини вірмен та їхні злочини проти людяності.

Пам’ять про жертв кривавого злочину вірмен назавжди залишиться в серцях кожного азербайджанця і прогресивно мислячої людини. Як зазначав у своєму зверненні загальнонаціональний лідер азербайджанського народу Гейдар Алієв, пам’ять про трагедію геноциду є «нашим громадянським і людським обов’язком перед пам’яттю шехідів Ходжали… Отримання трагедією справжньої міжнародної політико-правової оцінки, покарання її ідеологів, організаторів і виконавців – важлива умова для того, аби такі жорстокі акти, спрямовані проти людяності, в майбутньому не повторилися».

 

Автор: Андрій Лебідь, доктор філософських наук, професор Сумського державного університету, Науковий експерт при Представнику Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Сумській області