Автор: Олег Туляков
Цивілізації зростають завдяки творчій відповіді на виклик
Арнольд Тойнбі
* * *
Зони тривалого конфлікту — це не просто точки на мапі. Це простори, де сама тканина повсякденного життя пронизана тривогою. Там війна може спалахнути будь-якої миті — як хвороба, що повертається, бо не вилікувана до кінця. Люди в зонах конфлікту живуть у режимі історичної невизначеності: інвестиції не надходять, діти зростають в атмосфері нестабільності, державні інституції змушені витрачати ресурси не на розвиток, а на стримування загрози. Такі регіони небезпечні не лише для тих, хто в них живе. Вони стають джерелом ланцюгової реакції — втягуючи сусідів, провокуючи втручання зовнішніх сил, руйнуючи міжнародні баланси. Достатньо згадати Балкани кінця ХІХ — початку ХХ століття, які називали «пороховою бочкою Європи»: саме невирішені суперечності в цьому регіоні стали однією з причин Першої світової війни та призвели до катастрофи глобального масштабу.
Перетворення зони конфлікту на простір розвитку
Південний Кавказ протягом понад двох століть перебував у подібному становищі. Із початку ХІХ століття, після експансії Російської імперії в регіон, розпочалася масштабна політика переселення вірменського населення з Персії та Османської імперії на території історичного Азербайджану. Ці демографічні зміни мали не стихійний, а цілеспрямований характер: імперська адміністрація прагнула створити лояльну їй соціальну опору, тим самим закладаючи основу майбутніх суперечностей. Карабах поступово перетворювався на вузол напруженості, де штучно сформований баланс сил став джерелом тривалого конфлікту. Імперська стратегія «поділяй і володарюй» створила міну сповільненої дії, наслідки якої проявилися у ХХ і ХХІ століттях.
Президенту Азербайджанської Республіки Ільхаму Алієву вдалося виконати завдання виняткової складності — перетворити Південний Кавказ із зони хронічної нестабільності на простір сталого розвитку. Це під силу лише державним діячам, здатним мислити історичними масштабами. Тут недостатньо дипломатичних жестів або тимчасових компромісів. Потрібні військова спроможність, що забезпечує безпеку; сильна армія, яка гарантує суверенітет; стійка економіка, що створює матеріальну основу миру; і культурна політика, яка формує внутрішню консолідацію суспільства. Синхронне використання цих ресурсів дало змогу Азербайджану розірвати порочне коло конфлікту та перевести регіон зі стану перманентного ризику в стан передбачуваної стабільності. Саме такий шлях — шлях перетворення сили на мир — сьогодні визначає майбутнє Південного Кавказу.
Сьогодні Азербайджанська Республіка під керівництвом Президента Ільхама Алієва демонструє готовність до економічної взаємодії, включаючи проекти, здатні принести вигоду всім країнам регіону. Це відображає зрілий підхід до міжнародної політики: стійкість важливіша за символічні жести, інституційна стабільність — важливіша за короткострокові ефекти. Південний Кавказ упевнено виходить із парадигми «замороженого конфлікту» та входить у фазу структурної трансформації. Це не декларативна, а фактична зміна — через інфраструктуру, економіку та безпеку.
Перемога як точка початку, а не завершення
Друга Карабахська війна стала переломним моментом регіональної історії. Відновлення територіальної цілісності Азербайджану змінило стратегічну конфігурацію Південного Кавказу. Однак принципово важливим є ін0-зхєше: Баку, виступаючи державою-переможцем, обрав не логіку реваншизму, а логіку інституційного закріплення миру, оскільки саме економічний вимір післявоєнної політики став ключовим чинником довгострокової стабільності.
Під керівництвом Ільхама Алієва за участю міжнародних партнерів послідовно просуваються ініціативи щодо формування нових транспортних маршрутів, включаючи розвиток Серединного коридору, який з’єднує Східну Азію, Кавказ і Європу. Обговорюються механізми розблокування транспортних комунікацій у регіоні, що потенційно здатні надати імпульс економічному розвитку всього Південного Кавказу.
Розвиток Зангезурського транспортного напряму розглядається як важливий елемент євразійської логістики. У разі реалізації він дозволить забезпечити пряме сполучення між основною територією Азербайджану та Нахічеванською Автономною Республікою, а також посилити транзитний потенціал регіону загалом. Економічна раціональність подібних ініціатив очевидна: чим щільніше регіон інтегрований у глобальні торговельні мережі, тим нижча ймовірність повернення до війни.
Економічна логіка миру
Сучасна геополітика дедалі частіше визначається не ідеологічними блоками, а логістичними маршрутами. Транспортні коридори стають артеріями глобальної економіки. У цьому контексті Південний Кавказ набуває значення вузлової ланки між Європою, Китаєм і Близьким Сходом.
Інтерес провідних світових держав до регіону пояснюється передусім економічними чинниками. Для США важлива диверсифікація маршрутів і зниження залежності від нестабільних напрямів. Для Китаю — стійкість ініціативи «Один пояс — один шлях» і безпека транзитних шляхів. Південний Кавказ у новій реальності розглядається як простір поєднання, а не розділення.
Політика Президента Азербайджанської Республіки Ільхама Алієва вибудовується саме на цій логіці: безпека через розвиток, стабільність через економічну взаємопов’язаність. Азербайджан активно інвестує в інфраструктуру, модернізацію портів, залізничних ліній, енергетичні проекти. Це формує нову економічну архітектуру регіону.
При цьому важливо, що стабільність досягається не зовнішнім протекторатом, а завдяки власній інституційній здатності держави забезпечувати порядок. Південний Кавказ перестає бути об’єктом чужої гри та поступово стає суб’єктом власної стратегії.
Український вимір стабільності: перспектива співпраці
Політика Ільхама Алієва щодо встановлення сталого миру й економічної передбачуваності на Південному Кавказі має пряме значення для України. Азербайджан протягом усіх років нашої Незалежності послідовно підтримував територіальну цілісність української держави та демонстрував солідарність у найскладніші періоди. Ця позиція не була ситуативною: вона ґрунтувалася на спільному досвіді протидії спробам ревізії суверенітету силовими методами.
Сьогодні значення цієї лінії лише зростає. Стабільний Південний Кавказ — це елемент ширшої архітектури євразійської безпеки та транзитної логістики. Формування транспортних коридорів, включаючи розвиток напрямків Схід–Захід, посилює роль альтернативних маршрутів торгівлі й енергетики. Для України це відкриває додаткові можливості для торгівлі, інвестицій та енергетичного співробітництва.
Сам прецедент трансформації зони конфлікту в простір розвитку має символічне і практичне значення для українського суспільства. Відновлення територіальної цілісності може стати не початком нової спіралі нестабільності, а підґрунтям для модернізації та інституційного зміцнення держави.
Філософія стійкості
У філософському вимірі політика Ільхама Алієва демонструє важливу закономірність: справжня стабільність виникає не там, де відсутні конфлікти, а там, де існує здатність їх остаточно долати.
Стабільність — це не відсутність напруження, а наявність порядку. Порядок формується через інституції, економічні зв’язки та колективне усвідомлення переваг миру. Південний Кавказ сьогодні є прикладом того, як військова рішучість, економічна раціональність і стратегічне мислення можуть діяти синхронно.
Історія не часто надає регіонам можливість вийти із замкненого кола конфліктів. Але коли така можливість з’являється, вирішальну роль відіграє лідерство — здатність поєднати силу й відповідальність, перемогу й конструктивність, безпеку й розвиток.
Південний Кавказ тривалий час був символом напруженості. Сьогодні він поступово стає символом трансформації. Можна впевнено констатувати, що ця трансформація набуває стійкого характеру. І ця стійкість пов’язана з послідовною політикою під керівництвом Президента Азербайджанської Республіки Ільхама Алієва.
Справжня стабільність — це не пауза між війнами.
Це стан, у якому війна перестає бути інструментом політики.
Саме до цього стану сьогодні впевнено рухається Південний Кавказ.
Автор: Олег Туляков, український філософ, доцент Сумського державного університету.