Автор: Андрій Лебідь

Слово “геноцид” з’являється в мовленні не тоді, коли бракує інших означень, а тоді, коли насильство перестає бути випадковим наслідком війни й набуває ознак усвідомленої політики, спрямованої на знищення людей як спільноти, а не як учасників бойових дій. Йдеться про ситуації, у яких убивають не за конкретні вчинки, н​е за військову роль і не за безпосередню загрозу, а за походження, ідентичність і сам факт належності до народу, який хтось вирішив позбавити права на існування. Саме тому поняття геноциду виходить за межі юридичної дефініції й стає моральним діагнозом, що вказує на глибоку деградацію політичного мислення та воєнної практики, у якій людське життя втрачає цінність.

Для Азербайджану цей діагноз має конкретну історичну форму – трагедію Ходжали, яка стала не просто епізодом війни початку 1990-х років, а символом того, як цивільне населення може бути перетворене на ціль. У лютому 1992 року Ходжали було мирним азербайджанським містом із родинами, дітьми, звичайним повсякденним життям, яке в одну ніч опинилося в умовах повної беззахисності. Люди намагалися врятуватися втечею, виходячи з міста під обстрілами, несучи на руках дітей і сподіваючись, що шлях евакуації означає шанс на життя, однак саме цей шлях для багатьох став останнім. Убивства цивільних під час втечі, переслідування людей поза зоною бою та жорстокість, що не мала жодного військового виправдання, перетворили Ходжали на глибоку національну травму Азербайджану, яка не зникла з часом і не може бути зведена до рядка в підручнику.

Для азербайджанського суспільства Ходжали є не просто трагедією минулого, а постійним нагадуванням про те, як легко життя мирних людей може бути знецінене, якщо агресор свідомо обирає шлях терору як інструмент війни. Пам’ять про Ходжали в Азербайджані має не ритуальний, а глибоко моральний і політичний сенс, оскільки вона пов’язана з вимогою справедливості, визнання й відповідальності за злочини, вчинені проти цивільного населення лише через його національну належність.

Українцям сьогодні не потрібно пояснювати, що означає така пам’ять. Після 2022 року слово “геноцид” для України перестало бути історичним терміном і стало частиною безпосереднього досвіду війни, коли в Бучі, Ірпені та багатьох інших містах світ побачив масові вбивства, катування і зруйновані громади, де насильство мало системний, а не випадковий характер. Як і в Ходжали, цивільні люди опинилися в центрі агресії не тому, що брали участь у бойових діях, а тому, що саме їхній страх, їхнє приниження і фізичне знищення стали інструментом тиску й залякування.

Паралель між Ходжали та українськими містами не є емоційним перебільшенням або спрощеним порівнянням, а виявляє спільну логіку злочину, у межах якої цивільне населення розглядається як допустима мішень. У випадку України дедалі очевиднішим стає те, що масове насильство було елементом агресивної стратегії Росії, спрямованої на злам опору й деморалізацію суспільства. У випадку Азербайджану трагедія Ходжали багато років залишається прикладом того, як під час конфлікту з боку Вірменії було допущено дії, що мали ознаки цілеспрямованого насильства проти мирного азербайджанського населення і за які так і не було встановлено належної міжнародної відповідальності.

Трагедія Ходжали займає особливе місце в історичній пам’яті Азербайджану ще й тому, що вона стала концентрованим виявом політики, спрямованої не лише на контроль територій, а й на руйнування соціальної тканини суспільства. Убивства мирних мешканців, вигнання людей із домівок, знищення звичного укладу життя мали наслідком не лише фізичні втрати, а й глибоку психологічну травму, яка передається між поколіннями та формує колективне усвідомлення небезпеки, що виникає тоді, коли право на життя перестає бути безумовною цінністю.

Для Азербайджану Ходжали стало точкою, після якої питання справедливості перестало бути абстрактною нормою міжнародного права і набуло екзистенційного виміру, адже йшлося не про політичні компроміси, а про визнання факту злочину проти цивільного населення. Саме тому азербайджанська держава й суспільство протягом десятиліть наполягають на міжнародному визнанні трагедії Ходжали, розглядаючи це не як акт реваншизму, а як необхідну умову для відновлення справедливості та недопущення повторення подібних злочинів у майбутньому.

У цьому прагненні Азербайджан дедалі більше знаходить розуміння в Україні, яка на власному досвіді переконалася, що замовчування або релятивізація злочинів проти цивільного населення лише заохочує агресора. Українське суспільство сьогодні гостро усвідомлює, що без чіткої правової й моральної оцінки того, що сталося в Бучі, Ірпені, Маріуполі та інших містах, неможливо побудувати справедливий і тривалий мир, так само як без оцінки Ходжали неможливо загоїти рани азербайджанського народу. Цей спільний досвід створює не декларативну, а глибинну солідарність, що ґрунтується на пережитому болю.

Трагедії на кшталт Ходжали чи Бучі ніколи не виникають у вакуумі, оскільки їм завжди передує тривале знецінення людського життя, мова ненависті, виправдання насильства й поступове стирання межі між цивільними та військовими. Саме тому пам’ять про Ходжали для Азербайджану є водночас і застереженням міжнародній спільноті, яка надто часто реагує на подібні злочини із запізненням, коли масштаби трагедії вже неможливо ігнорувати, але значну частину людських життів уже втрачено.

У сучасному світі, де війна знову стала інструментом політики, досвід Азербайджану та України набуває універсального значення, адже він демонструє, що злочини проти цивільного населення мають спільну природу незалежно від часу і географії. Вони виникають там, де агресор переконаний у власній безкарності, а міжнародна реакція залишається недостатньо принциповою. Говорити сьогодні про Ходжали означає не лише вшановувати пам’ять загиблих, а й наполягати на необхідності такого міжнародного порядку, у якому злочини проти цивільних не зникають у тіні політичної доцільності.

Для Азербайджану збереження пам’яті про Ходжали є частиною боротьби за історичну правду і за право називати речі своїми іменами, не дозволяючи зводити трагедію до абстрактних формулювань. Це боротьба за людський вимір історії, у якому кожне життя має значення, а кожна втрата потребує не лише співчуття, а й справедливості. У цьому сенсі голос Азербайджану, що нагадує світові про Ходжали, сьогодні звучить особливо виразно поруч із голосом України, яка говорить про власні міста і власних загиблих.

Коли ці голоси поєднуються, вони формують спільне послання: трагедії Ходжали, Бучі чи Ірпеня не можуть залишатися локальними історіями окремих народів, оскільки вони є симптомами глобальної проблеми безкарності та знецінення людського життя. Пам’ятаючи Ходжали сьогодні, ми говоримо не лише про минуле Азербайджану, а й формулюємо вимогу до майбутнього, у якому злочини проти цивільних будуть не просто зафіксовані, а названі, оцінені й покарані, а пам’ять про жертв стане основою більш відповідальної та справедливої міжнародної політики.

 

Автор: Андрій Лебідь, доктор філософських наук, професор Сумського державного університету