Автор: Олег Туляков

Солідарність — це не емоція, а форма відповідальності.
Вацлав Гавел

 

Імперії не бояться слів — вони бояться солідарності.
Бо солідарність народів руйнує саму логіку насильства.

Історія ХХ і ХХІ століть переконливо свідчить: агресивні імперські режими виживають не завдяки силі, а завдяки ізоляції своїх жертв. Москва завжди прагнула воювати поодинці — проти окремої країни, окремого народу, окремого міста. Саме тому будь-який діалог між народами, які вже пережили імперське насильство, є для Кремля загрозою. Не дипломатичною — екзистенційною.

Україна та Азербайджан належать до тієї історичної категорії націй, які пізнали імперію не з книжок. Ми знаємо її з власного досвіду — з танків на вулицях, із розстрілів мирних мешканців, із брехні, замаскованої під «наведення порядку», з насильства, виправданого мовою «стабільності». Чорний січень у Баку та геноцид азербайджанців у Ходжали, рівно як й криваві сторінки української історії — від Голодомору до Бучі й Маріуполя — це різні епізоди одного й того ж імперського сценарію.

Саме тому діалог між азербайджанцями та українцями сьогодні не є жестом ввічливості чи академічним обміном думками. Це — форма стратегічної солідарності народів, які вже перейшли межу страху. А у філософському сенсі — це зустріч двох історичних суб’єктів, які усвідомили: імперію неможливо «переконати», з нею можна лише вистояти — і перемогти.

 

Азербайджан володіє унікальним досвідом трансформації національної трагедії в ресурс державної сили. Чорний січень 1990 року не зламав азербайджанський народ — він сформував його політичну зрілість. Через пам’ять, солідарність, інституційну державність і стратегічну волю Азербайджан пройшов шлях від жертви імперського насильства до переможця, який відновив територіальну цілісність і утвердив себе як регіональний суб’єкт сили.

Україна сьогодні проходить аналогічну історичну фазу — але в умовах ще масштабнішої агресії москви. Саме тут азербайджанський досвід набуває для нас не абстрактного, а практичного значення. Йдеться не про механічне копіювання моделей, а про глибше — про філософію державної волі, про поєднання пам’яті та дії, про перетворення болю на силу, а трагедії — на основу національної мобілізації.

Діалог між українцями та азербайджанцями в цьому контексті є діалогом двох народів, які зрозуміли ключову істину: імперія програє не тоді, коли по ній завдають удару, а тоді, коли народи перестають бути об’єктами страху. Саме в цьому сенсі солідарність є формою спротиву, а взаєморозуміння — інструментом перемоги.

Особливого значення в цьому контексті набуває стратегічна комунікація між Президентом Азербайджанської Республіки Ільхамом Алієвим і Президентом України Володимиром Зеленським. Йдеться не просто про дипломатичні контакти чи протокольні заяви, а про взаємодію двох державних лідерів, які представляють нації, що зіткнулися з однією й тією ж імперською логікою насильства. Ця комунікація формує важливий символічний і політичний сигнал: Азербайджан і Україна сприймають одне одного як суб’єктів, здатних до стратегічного мислення та солідарних у принципових питаннях суверенітету, територіальної цілісності й права на власний шлях розвитку. Саме на цьому рівні — рівні державної волі й історичної відповідальності — солідарність перестає бути абстрактною і набуває конкретного політичного виміру, посилюючи позиції обох країн у складному міжнародному середовищі.

 

Для Москви небезпечні не окремі армії — для неї небезпечними є народи, які навчаються один у одного, які пам’ятають, які не дозволяють переписати власну трагедію і які здатні перетворювати пам’ять на дію. Українсько-азербайджанський діалог у цьому сенсі є актом історичної зрілості обох націй.

Цей діалог — не проти когось, а за: за свободу, за гідність, за право бути господарями власної історії. Але саме такі «за» імперії сприймають як смертельну загрозу. І не випадково. Коли народи, що пережили імперське насильство, говорять між собою — імперія втрачає монополію на страх. А це означає, що її кінець — лише питання часу.

Ініціатива такого діалогу має виходити не лише від державних інститутів, а й від медіа, експертного середовища, громадянського суспільства. Це означає, що солідарність перестає бути декларацією й стає живою практикою — простором обміну досвідом, помилками, рішеннями й відповідальністю. Саме так формується нова антиімперська коаліція — не формальна, а ціннісна.

 

Осмислення ролі Гейдара Алієва та Ільхама Алієва має для України глибокий структурний сенс. Йдеться про розуміння того, як у постімперському просторі формується історична суб’єктність нації через відповідальне лідерство. Гейдар Алієв став фігурою переходу — від травми до державності, від хаосу до пам’яті, від мовчання до політичної позиції. Він заклав філософію національної гідності як основу державної політики. Ільхам Алієв, своєю чергою, реалізував цю філософію в практичному вимірі: перетворив пам’ять на ресурс сили, а суверенітет — на дієздатну систему.

Для України цей досвід важливий як приклад спадкоємності державної волі: перемоги не виникають раптово, вони є результатом довгострокової політики відповідальності, інституційності та стратегічного мислення.

Азербайджанський досвід економічного розвитку є прикладом того, як держава може поєднувати суверенітет, прагматизм і стратегічне планування без втрати політичної автономії. Ключовим тут є принцип: економіка як інструмент державної сили, а не самоціль. Інвестиції в інфраструктуру, енергетику, логістику та людський капітал були підпорядковані національним інтересам і довгостроковому розвитку.

Для України, особливо в умовах війни та повоєнного відновлення, цей досвід надзвичайно цінний: він демонструє, що навіть у складному геополітичному середовищі можливо зберігати контроль над стратегічними ресурсами, залучати зовнішні інвестиції без втрати суб’єктності та будувати економіку, здатну одночасно підтримувати оборону й соціальну стабільність.

Окремої уваги заслуговує азербайджанський досвід формування армії як інституту національної єдності, а не лише військової сили. Азербайджан показав, що модернізація армії неможлива без моральної легітимності, суспільної підтримки та чіткого зв’язку між пам’яттю, гідністю й воїнським обов’язком.

Водночас забезпечення солідарності азербайджанців — усередині країни й у діаспорі — стало стратегічним фактором успіху: спільна пам’ять, спільна мова історії та спільне бачення майбутнього перетворили суспільство на моноліт саме в критичні моменти. Для України цей досвід особливо актуальний: перемога у війні залежить не лише від кількості зброї, а й від здатності суспільства зберігати довіру, єдність і внутрішню стійкість у тривалій історичній боротьбі.

 

Україна може бути корисною Азербайджану не в логіці утилітарного обміну чи ситуативної вигоди, а як стратегічний партнер у спільному антиімперському проекті. Обидві нації пройшли через зіткнення з однією й тією ж історичною силою — московською імперією, яка змінювала назви, ідеології та прапори, але зберігала незмінну сутність: прагнення до контролю через насильство. Цей спільний досвід робить українсько-азербайджанський діалог не дипломатичним ритуалом, а розмовою рівних, які знають ціну свободі.

Також Україна здатна стати медіатором інтеграції Азербайджану у східноєвропейський політичний та інтелектуальний простір. Йдеться не про формальне «наближення до Європи», а про включення азербайджанського досвіду до кола держав і суспільств, для яких пам’ять про імперське насильство є частиною колективної ідентичності.

Україна, Польща, країни Балтії, Румунія — це простір, у якому Азербайджан може бути почутий не як «пострадянська держава», а як нація, що вже довела свою здатність перемагати імперську спадщину. Україна тут відіграє роль перекладача — не мовного, а історичного й ціннісного.

Крім того, Україна сьогодні є унікальним джерелом практичного знання про сучасну війну з імперією. Це знання не теоретичне й не академічне — воно сформоване в умовах щоденного протистояння гібридній агресії, інформаційному терору, спробам зруйнувати державність через страх і хаос. Для Азербайджану український досвід цінний як приклад того, як можна зберігати демократичну суб’єктність, мобілізуючи суспільство, але не перетворюючи державу на дзеркальне відображення ворога.

Важливим виміром співпраці є й формування нової регіональної архітектури безпеки. Стара система, побудована на імперських «гарантіях» і фіктивних міжнародних угодах, продемонструвала свою повну неспроможність. Україна та Азербайджан можуть виступити співавторами альтернативної логіки безпеки — логіки суверенних держав, які не делегують право на власне виживання зовнішнім центрам сили.

У цьому сенсі зв’язка «Кавказ — Чорне море — Східна Європа» набуває не географічного, а цивілізаційного значення.

Зрештою, Україна може бути корисною Азербайджану як культурно-гуманітарний ретранслятор його історичного досвіду. Українські медіа, експертні середовища, університети та громадянські платформи здатні донести азербайджанський наратив до європейської аудиторії без викривлень і колоніальних кліше. Це особливо важливо у світі, де боротьба за інтерпретацію історії стала частиною глобальної політики. Україна, яка сама щодня відстоює право на правду про себе, здатна бути союзником Азербайджану й у цій боротьбі.

У підсумку користь України для Азербайджану полягає не в окремих інструментах чи проектах, а у спільному історичному становищі. Обидві нації стоять по один бік межі — межі, за якою імперія втрачає владу, а народи повертають собі право бути суб’єктами історії.

Саме з цієї спільної позиції можливий діалог, що переростає в союз — не проти світу, а за свободу, гідність і майбутнє без імперського страху.

 

Початковим етапом ефективної українсько-азербайджанської співпраці можуть стати сталі формати прямої комунікації між людьми, орієнтовані не на декларації, а на вироблення спільного сенсу й практичних рішень. Йдеться про регулярні експертні діалоги між філософами, істориками, економістами, військовими аналітиками та управлінцями; про спільні публічні лекції й медіапроєкти; про тематичні круглі столи з питань безпеки, економічного розвитку, політики пам’яті та національної солідарності.

Важливо, щоб ці формати були двосторонніми, відкритими й орієнтованими на переклад досвіду — не як копіювання моделей, а як осмислене впровадження принципів, які вже довели свою ефективність. Саме через системну інтелектуальну й медійну взаємодію формується довіра, без якої неможливий жоден стратегічний союз. Практичну перспективу має налагодження українсько-азербайджанської комунікації нового типу — чесної, глибокої та орієнтованої на результат. Вона створює простір, у якому досвід Азербайджану може бути почутий в Україні, а український досвід — осмислений і корисний для азербайджанських партнерів.

Це початок діалогу на рівні суб’єктів, які знають ціну свободі й відповідальності. І якщо пам’ять про спільно пережиті граничні випробування об’єднує народи, то саме спільна праця над майбутнім перетворює солідарність на силу, здатну змінювати історію.

 

Автор: Олег Туляков,
український філософ,
голова громадської ради при
Сумській обласній військовій адміністрації,
доцент Сумського державного університету