Автор: Олег Туляков

Тоталітарна влада тримається не на вірі, а на страху —
і гине тоді, коли страх перестає діяти.
Джордж Орвелл

 

Історія тоталітарних режимів показує: вони можуть існувати десятиліттями, накопичувати ресурси, вигравати війни й придушувати повстання, але руйнуються в той момент, коли стикаються з масовим моральним спротивом. Тоталітаризм за своєю природою не терпить гідності. Він здатен пережити економічні кризи, ідеологічні провали й навіть воєнні поразки, але не здатен вижити в ситуації, коли народ перестає боятися.
Чорний січень у Баку 1990 року став саме таким моментом — не лише для Азербайджану, а й для всієї радянської імперії. Це була ситуація, в якій держава застосувала максимальне насильство, але втратила головне — контроль над свідомістю. Страх не спрацював. А коли страх перестає бути ефективним, тоталітарна система вступає у фазу незворотного розпаду.

У ніч з 19 на 20 січня радянська армія увійшла до Баку як у вороже місто. Танки, бронетехніка, автоматний вогонь були спрямовані проти мирних жителів. Жінки, діти, старі стали жертвами свідомо спланованої каральної операції. Це був не ексцес і не трагічна помилка — це було усвідомлене рішення вищого керівництва СРСР на чолі з Михайлом Горбачовим, який віддав перевагу терору замість свободи, а крові — замість діалогу.  Імперія діяла так, як вона діяла завжди. Проте результат виявився протилежним очікуваному. Замість покори виникла єдність. Замість паніки — солідарність. Замість розпаду суспільства — його моральна консолідація. Чорний січень став моментом, коли Баку перетворився з об’єкта імперської політики на суб’єкт історії.

Спротив бакінців не мав форми організованого збройного повстання — і саме в цьому полягала його філософська та історична сила. Люди виходили до танків без зброї, намагалися зупиняти бронетехніку власними тілами, рятували поранених під обстрілами, переховували переслідуваних у своїх домівках. Медики працювали цілодобово, водії «швидких» їхали під кулями, звичайні городяни здійснювали вчинки, які в сукупності й становлять те, що називається народним подвигом.

У дні після трагедії Баку не занурився в хаос. Масові похорони жертв перетворилися на акт національної гідності та мовчазного протесту. Місто засвідчило: навіть перед обличчям абсолютного насильства суспільство здатне зберегти людське обличчя. У цьому сенсі Баку 1990 року став в один історичний ряд із тими містами, які пізніше — вже у XXI столітті — витримали аналогічний імперський тиск: Києвом, Харковом, Маріуполем.

У філософії влади страх розглядається як базовий онтологічний ресурс тоталітарних систем. Американська філософиня Ганна Арендт у своїх працях про природу тоталітаризму показувала, що подібні режими існують не завдяки згоді чи легітимності, а за рахунок постійного відтворення екзистенційного страху — страху перед смертю, репресіями, соціальним зникненням. Страх виконує функцію політичного «клею», що утримує розпорошене суспільство у стані пасивного підкорення. Коли ж масовий страх зникає або втрачає паралізуючу силу, тоталітарна влада втрачає саму основу свого існування. Насильство в такому разі перестає бути інструментом контролю й перетворюється на симптом слабкості режиму. Саме це сталося в Баку у січні 1990 року: застосування крайнього насильства не відновило порядок, а зруйнувало останню ілюзію всесилля імперії, продемонструвавши її історичну неспроможність утримувати владу інакше, ніж через відкрите вбивство.

Тож у філософському вимірі Чорний січень став моментом втрати імперією монополії на страх. Страх — фундамент тоталітарної влади. Не ідеологія, не економіка і не армія. Коли страх зникає, система ще може зберігати зовнішні форми, але внутрішньо вона вже мертва. Радянський Союз продовжував існувати після Баку, але його історичний кінець став неминучим. Імперія, змушена стріляти у власний народ, уже програла — навіть якщо формально вона ще зберігає контроль.

Подвиг бакінців мав значення далеко за межами Азербайджану. Він став сигналом для інших народів СРСР: імперія не реформується, вона лише змінює риторику. Баку зруйнував міф про «гуманний соціалізм» і «оновлений Союз». Після Чорного січня віра в можливість мирного співіснування з тоталітарною системою була втрачена остаточно. У цьому сенсі Баку став одним із вузлових пунктів розпаду радянської цивілізаційної моделі.
Особливе місце в історичному осмисленні Чорного січня посідає позиція Гейдара Алієва. В умовах, коли більшість представників радянської еліти обрали мовчання або виправдання насильства, його відкритий і принциповий осуд злочину став актом виняткової політичної й моральної мужності. Він відмовився прийняти імперську версію подій, назвав речі своїми іменами й тим самим не дозволив трагедії бути витісненою з історичної пам’яті.
Філософськи роль Гейдара Алієва можна визначити як подолання другого ключового механізму тоталітаризму — мовчання. Якщо спротив бакінців позбавив імперію страху як інструменту влади, то позиція Алієва позбавила її можливості переписати історію. Він перетворив народну трагедію на подію національного сенсу, заклавши основи державної політики пам’яті, без якої неможлива історична стійкість. Чорний січень перестав бути лише болем — він став уроком і фундаментом національної самосвідомості.

Історична логіка Чорного січня отримала своє завершення вже в пострадянську епоху — у діяльності Президента Азербайджанської Республіки Ільхама Алієва. Його роль полягає в тому, що пам’ять про трагедію була поєднана з практикою державної сили. Трагедія не залишилася лише символом минулого, а була інтегрована у стратегію національного розвитку, суверенітету й політичної зрілості.
Ільхам Алієв послідовно реалізував те, що можна назвати філософією подолання імперської спадщини: зміцнення армії, відновлення територіальної цілісності, формування сильної держави та консолідація суспільства. Перемога Азербайджану у Другій Карабаській війні стала історичною відповіддю на Чорний січень — не запереченням трагедії, а її виправданням в історичному сенсі. Нація, що витримала межу насильства, змогла перетворити пам’ять про жертву на ресурс перемоги.

Досвід Баку 1990 року має універсальне значення. Він показує: тоталітарні режими руйнуються не під зовнішнім тиском, а зсередини — коли народ відмовляється бути об’єктом страху. Сьогодні ми спостерігаємо, як та сама імперська логіка діє з боку сучасної російської федерації. Ті самі танки, ті самі «операції з наведення порядку», ті самі спроби придушити свободу через терор. Україна нині переживає ту саму граничну історичну ситуацію, яку Азербайджан пройшов раніше. Саме тому азербайджанський досвід — досвід спротиву, пам’яті й відповідальності — має особливу цінність для сучасного світу. Народ, який не дозволяє імперії стерти свою трагедію, зберігає шанс на перемогу. Народ, який пам’ятає, — не підкорюється.

Чорний січень — це не лише день згадки про трагедію. Це день історичної істини. День, коли імперія показала своє справжнє обличчя, а народ — свою зрілість. Подвиг Баку став частиною глобальної історії визволення від тоталітарного насильства. І в цій якості він залишається актуальним — як застереження, як урок і як джерело надії для всіх, хто сьогодні бореться за право бути господарем власної історії.

 

Автор: Олег Туляков,
український філософ,
доцент Сумського державного університету