Автор: Андрій Лебідь
31 березня – день пам’яті, сповнений трагедією для всього азербайджанського народу. Саме в останній день березня кожен азербайджанець вшановує пам’ять жертв геноциду проти його народу. Геноцид – це навмисне масове знищення людей, які належать до певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи.
Цей термін був уперше введений у 1944 році юристом Рафалом Лемкіним, а згодом офіційно закріплений у Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього в 1948 р. Згідно зі статтею II Конвенції, геноцидом вважаються дії, вчинені з наміром знищити національну, етнічну, расову або релігійну групу повністю або частково. Таким чином, геноцид є тяжким злочином проти людяності, за який несуть відповідальність як окремі особи, так і держави. В історії було багато випадків геноциду, і його визнання та запобігання залишаються важливими завданнями міжнародної спільноти.
Геноцид азербайджанців відбувався в різні історичні періоди з боку вірменських націоналістів та їхніх пособників. Особливу увагу приділяють подіям березня 1918 року, коли під керівництвом вірменських загонів і більшовиків було масово знищено тисячі азербайджанців. Масові вбивства і депортації азербайджанців були ретельно сплановані та мали цілеспрямований і системний характер. У цьому контексті доцільно згадати про події 1905-1907 рр., про масові вбивства 1948-1953 рр., про депортації азербайджанців з Вірменії в 1988-1993 рр. Усе це є свідченням агресивної політики вірмен, спрямованої проти азербайджанського народу.
Трагічні події 1918 р., відомі як Березневі дні, коли загинули тисячі мирних азербайджанців, включно з жінками, дітьми та людьми похилого віку, назавжди залишаться в пам’яті кожної людини. Нинішній президент Ільхам Алієв, продовжуючи політику глорифікації та меморіалізації жертв геноциду азербайджанців, чітко й однозначно констатував той факт, що політика геноциду й агресії з боку вірменських націоналістів щодо азербайджанського народу має 200-річну історію.
Геноцид мав місце між 30 березня і 3 квітня 1918 року в Баку, Шамасі, Губі та інших районах Азербайджану. Саме тоді вірменські націоналістичні групи разом із більшовицькими військами здійснювали напади на азербайджанське населення під приводом придушення “контрреволюційних елементів”.
Під час цих подій десятки тисяч азербайджанців було вбито, закатовано і депортовано. Села, в яких більшість населення становили мусульмани, було зруйновано, а культурні та релігійні об’єкти, включно з мечетями, спалено або осквернено. Березневі дні 1918 року стали однією з найтрагічніших подій в історії Азербайджану, що призвели до масового вбивства десятків тисяч азербайджанців.
Після перевороту 1917 року більшовики прагнули встановити контроль над Кавказом, який був багатий на нафту. Вірменська націоналістична партія Дашнакцутюн (Вірменська революційна федерація) вступила в союз із більшовиками, оскільки у них були спільні інтереси в усуненні азербайджанських політичних сил.
Напруженість між азербайджанцями та вірменами загострилася через давні територіальні претензії Вірменії на частину Азербайджану. Різанина почалася, коли більшовицькі та вірменські війська почали атаку на азербайджанські квартали в Баку. Тисячі мирних азербайджанців були по-звірячому вбиті. Мечеті, школи та культурні пам’ятки були зруйновані або спалені. За деякими даними, тільки в Баку було вбито близько 12 тис. азербайджанців.
Крім Баку звірства вірмен мали місце і в інших населених пунктах Азербайджану. Так, унаслідок Шамахінської різанини було вбито понад 7 тис. азербайджанських цивільних осіб. Джума-мечеть – одна з найбільш значущих релігійних пам’яток Азербайджану, була спалена разом із вірянами.
У квітні-травні 1918 року вірменські війська вирізали щонайменше 16 тис. азербайджанців у Губинському районі Азербайджану. Масове поховання в Губі (у ньому було знайдено останки тисяч жертв), виявлене 2007 року, являє собою незаперечний судово-медичний доказ геноциду, є доказом звірств проти мирного азербайджанського населення. Зараз на цьому місці розташований Меморіальний комплекс, присвячений пам’яті жертв геноциду. Азербайджанські села в Карабасі, Зангезурі та Нахічевані також зазнавали нападів з боку вірменсько-більшовицьких головорізів, унаслідок чого тисячі людей було вбито або насильно переміщено.
Геноцид азербайджанців у березні 1918 року був жорстокою кампанією масових убивств та етнічних чисток. Незважаючи на те, що Азербайджан продовжує підвищувати рівень обізнаності, проблеми в досягненні глобального визнання геноцидних дій з боку вірмен залишаються. Події 31 березня досі слугують похмурим нагадуванням про ці злодіяння і навряд чи коли-небудь можуть бути забуті.
Визнання та політична реакція на геноцид азербайджанців у березні 1918 року змінювалися з плином часу, починаючи з перших зусиль Азербайджанської Демократичної Республіки 1918 року і закінчуючи сучасною міжнародною дипломатією Азербайджану. У 1918 році Азербайджанська Демократична Республіка розпочала розслідування геноциду. Надзвичайній слідчій комісії, що складалася з юристів та експертів, було доручено задокументувати звірства, вчинені вірменськими дашнаками та більшовицькими військами. Комісія зібрала понад 36 томів документів, свідчень і звітів із докладним описом масових убивств.
Уряд Азербайджанської Демократичної Республіки прагнув притягнути до відповідальності винних, особливо лідерів вірменських дашнаків і більшовицького командира Степана Шаумяна. Однак багато винних змогли втекли з Азербайджану або перебували під захистом радянської влади. 31 березня молодою азербайджанською державою було офіційно оголошено Національним днем жалоби в 1919 і 1920 роках. Через тривалу політичну нестабільність і зовнішній тиск Азербайджанська Демократична Республіка насилу домоглася міжнародного визнання геноциду.
У квітні 1920 року Червона Армія вторглася в Азербайджан, встановивши радянську владу. Радянський уряд заборонив обговорення геноциду азербайджанців. Багато історичних записів і свідчень, зібраних урядом Азербайджанської Демократичної Республіки, були або знищені, або заховані в радянських архівах.
Радянська пропаганда применшувала значення масових убивств, натомість представляючи події як частину класової боротьби між більшовиками і “контрреволюційними силами”. Вірменські дашнаки, які були союзниками більшовиків, уникали відповідальності, і їхня роль у геноциді не визнавалася.
Після відновлення незалежності 1991 року Азербайджан переосмислив історичні події та домігся міжнародного визнання геноциду. 26 березня 1998 р. Президент Гейдар Алієв видав указ, що офіційно оголошує 31 березня “Днем геноциду азербайджанців”. Щорічно цього дня проводяться державні церемонії за участю вищих державних осіб. Для підвищення обізнаності проводяться освітні програми, ведеться демонстрація документальних фільмів, організовуються виставки. Зведений 2013 року Меморіальний комплекс Геноциду слугує національним і міжнародним символом трагедії. Ці події розглядаються як частина масштабнішої схеми етнічного насильства проти азербайджанців протягом всього ХХ століття.
Аби не допустити подібних правопорушень у майбутньому, азербайджанський уряд докладає активних дій щодо міжнародного визнання та реагування на геноцидний умисел і дії. Обидва азербайджанські президенти – і Гейдар Алієв, і Ільхам Алієв – однозначно наголошували на необхідності доносити правду про геноцид азербайджанців до світової спільноти. Азербайджан проводить активну кампанію з міжнародного висвітлення геноциду, спираючись на архівні документи та історичні докази. Створено музеї, пам’ятники та меморіальні комплекси.
Але міжнародна реакція була неоднозначною: Пакистан і Туреччина однозначно підтримали позицію Азербайджану, засудивши масові вбивства. Західні ж країни та міжнародні організації здебільшого не визнали геноцид через “політичну делікатність” питання та в контексті напружених вірмено-азербайджанських відносин. Азербайджан продовжує домагатися визнання з боку Організації Об’єднаних Націй і включення геноциду в дискурс світової політики.
Провокативною та ворожою є позиція Вірменії з цього питання. Вірменські історики та офіційні особи відкидають кваліфікацію березневих подій 1918 р. як геноциду, стверджуючи, що вони були частиною ширшого громадянського конфлікту під час розпаду Російської імперії. Натомість вірменські діячі фокусуються на стражданнях вірмен у той період, що свідчить про навмисну фальсифікацію історичних подій.
Автор: Андрій Лебідь, доктор філософських наук, професор Сумського державного університету Науковий експерт при Представнику Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Сумській області