Автор: Олег Туляков

Якщо тобі судилося бути правителем,
не думай, що це щастя. Це обов’язок….
Марк Аврелій Антонін,
римський імператор, філософ-стоїк

 

Історія знає рідкісні моменти, коли політичний лідер опиняється на вершині влади внаслідок справжньої спадкоємності: повноваження приймаються не за бажанням, а за потребою, не як привілей, а як служіння спільній справі. У таких поодиноких випадках внутрішня готовність збігається з викликом часу, а процес управління стає формою відповідальності перед народом.

Прихід Ільхама Алієва до влади в Азербайджанській республіці тому не був різким жестом історії, що збігся з її внутрішньою логікою. Цей прихід нагадував тиху, але незворотну зміну світла, коли день не відкидає ніч, а виростає з неї, успадкувавши обриси пройденого шляху. У 2003 році Азербайджанська республіка опинилася біля межі, за якою починалася або зріла державність, або повернення до пострадянської незавершеності та вразливості. Держава, відновлена ​​з хаосу 1990-х років волею та розумом Гейдара Алієва, потребувала не ризикованих експериментів і не спокуси оновлення заради самого оновлення, а збереження історичного вектору — продовження вже знайденого сенсу в контексті національної ідеї. Саме в такому контексті Ільхам Алієв увійшов у владу як людина, яка приймає не просто посаду, але логіку часу, відповідальність за виконану раніше історичну роботу, за країну, яка ще мала відбутися з повнотою буття.

З погляду філософії історії цей момент можна назвати рідкісним випадком спадкоємності без застою та «хвороби зростання» — наступності, яка не копіює форму, а розвиває внутрішній принцип. Перехід влади від батька до сина виявився не механічним актом політичного наслідування, а формою історичної необхідності, в якій особисте збіглося із загальним, а біографія — з долею держави. Гейдар Алієв втілював акт заснування, затвердження нового етапу азербайджанської державності; Ільхам Алієв став її продовженням, її історичним рухом уперед, її прагненням довести до кінця те, що не може бути завершено одним поколінням. У цьому переході традиція була перервана — вона трансформувалася, зберігши свій внутрішній розум, пам’ять і волю.

Правління Ільхама Алієва від початку складалося як раціональна тиша, в якій повільно, але невідворотно визрівала сила народу, його колосальний інтелектуальний та творчий потенціал, його патріотизм та духовна культура. В результаті заданого своїм загальнонаціональним лідером напряму розвитку республіка входила в XXI століття не як держава, яка просить визнання або захисту, а як держава, що рухається в ритмі історії. Саме тому цей перехід влади став не ослабленням, а зміцненням історичної суб’єктності: країна не втратила пам’ять у момент зміни лідера, не розірвала нитку часу, а зуміла передати її далі як живу силу, як служіння і як обов’язок, який не обирають, але приймають, коли приходить відповідна година.

У політичному стилі Ільхама Алієва з перших етапів відчувалася особлива філософія часу. Це був не вік імпульсних рішень та гучних декларацій, а епоха накопичення — повільного, майже непомітного, але стратегічно вивіреного. Економіка послідовно зміцнювалася, перетворюючись із вразливої ​​посткризової системи на стійку модель розвитку з міцними фінансовими резервами, низьким борговим навантаженням та здатністю самостійно інвестувати в майбутнє. Енергетична стратегія вийшла далеко за рамки експорту сировини та набула цивілізаційного виміру: Азербайджанська республіка стала ключовою ланкою міжнародних енергетичних маршрутів, надійним партнером для Європи та Євразії, державою, від стабільності якої стала залежати енергетична безпека цілих регіонів.

Дипломатія Баку навчилася мистецтву терпіння і точного розрахунку, перетворивши країну на самостійного гравця, здатного ініціювати діалог, формувати порядок денний та пропонувати рішення, а не лише реагувати на зовнішні імпульси. Паралельно під керівництвом Ільхама Алієва йшло глибоке перетворення армії — від пострадянського інертного інституту до сучасного, технологічно оснащеного та професійного інструменту захисту суверенітету, здатного діяти ефективно та рішуче. За всією цією зовнішньою прагматикою було більш глибоке переконання: справедливість не приходить до слабких, а сила без внутрішньої правоти приречена бути порожньою. Саме в цьому рідкісному поєднанні стриманої сили, легітимності та терпіння відчувається класична етика відповідальності — та форма моральності у політиці, яку філософи вважають єдино правильною у світі з перманентною політичною турбулентністю.

Карабах у цій парадигмі був не просто територією. Він був болем, що продовжується, знаком незавершеності історії, раною в самій онтології азербайджанської держави. Десятиліттями ця рана намагалася бути заговореною міжнародними формулами, але вона не зцілювалася. Ільхам Алієв не поспішав. У його мовчанні було більше змісту, ніж тисячі заяв. Він чекав відповідного моменту не з огляду емоції, а з точки зору зрілої відповідності між силою, правом та часом. Це очікування було філософським — вірою в те, що історія має власну логіку і що насильницьке прискорення часто руйнує саму можливість справедливого результату.

Коли ж настав 2020 рік, стало очевидно: йдеться не про імпульс, а про кульмінацію довгого шляху. Перемога у Другій Карабахській війні стала апогеєм не лише політичних зусиль, а й наслідком цілісної світоглядної конструкцією, збудованої під керівництвом Ільхама Алієва. У ній Азербайджанська республіка постала як держава, яка вміє поєднувати технологічний модерн із глибокою історичною пам’яттю, військову точність — із моральною впевненістю, силу — із легітимністю. Це була перемога без помпезного тріумфалізму, але з відчуттям відновленого космічного порядку, коли порушена рівновага повертається на своє місце.

Філософськи ця війна не була війною завоювань. Вона була актом відновлення справедливості у класичному, майже арістотелівському сенсі. Саме тому цей акт не перетворився на безкінечний конфлікт, а завершився чітким результатом. У цей момент Ільхам Алієв виступає як лідер історичного масштабу — не тому, що переміг, а тому як саме він переміг: не дозволив силі зруйнувати правоту і не дозволив правоті залишитися без сил.

Особливо показовою стала поведінка Президента Азербайджанської республіки після перемоги. Тут розкривається те, що можна назвати етикою переможця, яка стала такою рідкісною чеснотою у сучасному світі. Замість культу війни – культ відновлення. Замість мови ненависті – мова майбутнього. Відновлення звільнених територій, повернення громадян, прокладання доріг, що з’єднують не лише міста, а й історичні розірвані смисли, — це свідчить про глибоке розуміння того, що справжня перемога починається після останнього пострілу.

У цьому контексті дружба з Азербайджаном виникає майже природно: це наслідок щирої приязні до країни, яка зуміла не загубитися між імперськими тінями та глобальними спокусами, до народу, який зберіг гідність у тривалому очікуванні справедливості, до держави, яка навчилася бути собою. Ільхам Алієв у цій історії – жива точка концентрації історичної волі. Через нього Азербайджанська республіка говорить світу спокійно, без крику, але із внутрішньою впевненістю.

Я уважно вдивляюся у майбутнє. Я не маю сумнівів, що під керівництвом Президента Ільхама Алієва країна рухається шляхом довгої стабільності, яка ніколи не стане застоєм. Ця стабільність, що дозволяє мислити десятиліттями, формувати власну модель модерну, не зрікаючись традиції. У світі, де держави все частіше живуть у режимі політичної миті, Азербайджанська республіка демонструє інший темп — темп історії. Її суб’єктність лише зростатиме, так само як і її важлива роль у регіональній та геополітичній архітектурі.

День народження Ільхама Алієва, який відзначається 24 грудня – це можливість замислитися над феноменом лідера, який збігся з часом і гідно впорався з його загрозами та складнощами, це можливість замислитися над феноменом керівника сильної держави без агресивної пихи, над модернізацією без втрати душі, над перемогою, яка не знижує майбуття, а утворює його. Азербайджан у цій історії виступає як самодостатній голос, що звучить впевнено та гідно. І в цьому звучанні — філософський зміст, поетична глибина та тиха, але відчутна надія на тривалу історичну повноту.

 

Автор: Олег Туляков, український філософ, доцент Сумського державного університету.