Автор: Олег Туляков.

Непокарана провина не зникає — вона переходить у майбутнє

Карл Ясперс, німецький філософ

 

Історія людства знає безліч трагедій, але не кожна трагедія є однаковою за своїм філософським значенням. Існують події, які не просто вписуються в хроніку страждань, а радикально змінюють спосіб, у який ми змушені мислити про людину, війну, державу і мораль. Такі події можна назвати межовими — у сенсі, який надає цьому поняттю філософія. Вони позначають ту точку, після якої повернення до колишніх пояснень стає неможливим. Ходжалинська трагедія 1992 року належить саме до таких подій.

У ніч з 25 на 26 лютого 1992 року в місті Ходжали було вбито сотні мирних азербайджанських жителів, серед яких були жінки, діти та літні люди. Цей факт задокументований численними свідченнями очевидців, матеріалами правозахисних організацій та журналістськими розслідуваннями. Однак філософський сенс Ходжали виходить далеко за межі юридичної кваліфікації чи історичного опису. Йдеться не лише про злочин, а про момент радикального зла, коли насильство перестає бути побічним наслідком війни і стає її усвідомленою метою.

 

У класичній традиції політичної філософії війна, попри всю її жорстокість, мислилася як форма організованого насильства, що все ж таки підпорядковується певним правилам. Від Гуго Гроція до теорії «справедливої війни» простежується спроба зберегти мінімальний моральний горизонт навіть у ситуації збройного конфлікту. Вбивство мирних жителів, а тим більше дітей, у цій традиції розглядалося не як допустимий елемент війни, а як її заперечення. 

Ходжали демонструє момент, коли цей горизонт було зруйновано. Насильство тут не було спрямоване на досягнення воєнної переваги у вузькому сенсі. Воно виконувало іншу функцію — функцію терору, спрямованого на злам не армії, а самої ідеї людської гідності. Саме в цьому полягає принципова різниця між трагедією війни і тим, що в філософії ХХ століття отримало назву радикального зла.

Американський мислитель Ганна Арендт, аналізуючи злочини тоталітарних режимів, наголошувала, що радикальне зло виникає там, де людина перетворюється не просто на ворога, а на зайву істоту, життя якої не має жодної цінності. Ходжали саме й постає як приклад такого знецінення. Жертви були вбиті не тому, що становили воєнну загрозу, а тому, що їхнє знищення мало стати мовою залякування.

У цьому сенсі Ходжали є не локальним епізодом, а частиною ширшої логіки, яка знайома світові з інших трагедій ХХ і ХХІ століть. Коли знищення цивільного населення стає інструментом політики, війна переходить у якісно інший вимір. Вона перестає бути конфліктом сторін і стає нападом на саму можливість морального світу.

Філософія відповідальності вчить: зло триває не лише завдяки тим, хто його чинить, а й завдяки тим, хто відмовляється його назвати. Тут доречно згадати ідею колективної провини та відповідальності, розроблену німецьким філософом Карлом Ясперсом. Він наголошував, що існує форма провини, яка не зводиться до юридичної — це провина мовчання і байдужості. 

Міжнародна реакція на Ходжали протягом тривалого часу була саме такою: обережною, ухильною, позбавленою чіткої моральної оцінки. У філософському сенсі це означає одне: світ не захотів визнати, що перед ним — не «складний конфлікт», а порушення межі людяності. Така позиція небезпечна, адже вона нормалізує зло, переводячи його у площину «контексту» і «взаємних претензій».

 

Пам’ять про Ходжали не є актом минулого. Це форма етичної дії в теперішньому. Пам’ять і забуття — це не лише психологічні, а й політичні категорії. Забуття злочину не є нейтральним: воно відкриває простір для його повторення.

Саме тому філософське осмислення Ходжали не може обмежуватися співчуттям. Воно вимагає чіткого розрізнення: між війною і злочином, між трагедією і злом, між конфліктом і терором. У цьому розрізненні і полягає мінімальна умова збереження людяності у світі, де насильство знову і знову намагається видати себе за «історичну необхідність».

Збереження пам’яті про Ходжалинську трагедію в Азербайджані не було залишене на рівні приватної скорботи чи спонтанної громадської ініціативи. Саме позиція Гейдара Алієва надала цій пам’яті чіткий державний вимір. У найскладніший період становлення незалежності він наполягав на тому, що трагедія Ходжали має бути зафіксована не лише в національній, а й у міжнародній історичній свідомості — як злочин проти мирного населення, а не як «епізод конфлікту». Його підхід ґрунтувався на глибокому розумінні: народ, який не формує власну політику пам’яті, приречений на те, що його історію напишуть інші.

Цю лінію послідовно і системно розвинув Президент Азербайджанської Республіки Ільхам Алієв. За його керівництва пам’ять про Ходжали була інтегрована в ширшу концепцію державної відповідальності — через дипломатію, міжнародні кампанії інформування, освітні програми та офіційні комеморативні практики. Йдеться не про експлуатацію трагедії, а про перетворення пам’яті на інструмент захисту історичної правди. У цій логіці пам’ять стає не лише актом вшанування жертв, а й формою запобігання повторенню зла: держава чітко сигналізує світові, що злочини проти цивільного населення не можуть бути забуті.

 

Ходжалинська трагедія має універсальне значення, бо ставить запитання не лише до сторін конкретного конфлікту, а до всього людства. Чи здатні ми провести межу, за якою будь-яке виправдання насильства стає неприйнятним? Чи готові ми визнати, що існують дії, які не можна пояснити політикою, історією чи безпекою?

У цьому сенсі Ходжали стоїть в одному ряду з тими подіями, після яких світ був змушений переглянути власні моральні координати. Проблема полягає в тому, що цей перегляд часто запізнюється. Але філософія існує саме для того, щоб називати речі своїми іменами до того, як мовчання стане нормою.

 

Філософський аналіз Ходжалинської трагедії неминуче виводить нас за межі локального конфлікту. Аргументи звинувачення ґрунтуються на перевірених фактах: масове вбивство мирних жителів, участь озброєних формувань, які діяли за підтримки та в координації з пострадянською військовою інфраструктурою, а також роль кремлівського центру, що в той період залишався ключовим носієм імперської логіки контролю на пострадянському просторі. Саме ця логіка — залякування цивільного населення як методу політичного впливу — була визначальною. Йдеться не про «спонтанне насильство», а про відтворення добре знайомого імперського сценарію, у якому життя мирних людей розглядається як допустимий інструмент тиску.

Особливу й безпосередню відповідальність за Ходжалинську трагедію несуть вірменські сепаратистські збройні формування, які діяли на території Нагірного Карабаху у лютому 1992 року. Саме вони здійснили фізичне знищення мирного азербайджанського населення — жінок, дітей, літніх людей — під час спроби виходу з оточеного міста. Це підтверджується численними свідченнями очевидців, матеріалами правозахисних організацій і навіть публічними зізнаннями окремих учасників подій. Йдеться не про «хаотичні бойові дії», а про цілеспрямований воєнний злочин, що за своєю суттю відповідає критеріям злочинів проти людяності. Принципово важливо, що в постконфліктний період Азербайджан наполегливо домагався притягнення винних до відповідальності: окремі причетні особи були ідентифіковані, заарештовані та засуджені відповідно до національного законодавства. Значення цього покарання виходить далеко за межі юридичної площини — воно має глибокий морально-філософський сенс. Покарання воєнних злочинців руйнує ілюзію безкарності, яка живить повторення насильства, і стверджує фундаментальний принцип: навіть у війні існує межа, перетин якої тягне неминучу відповідальність. Саме так пам’ять про Ходжали перестає бути лише трагічним спогадом і перетворюється на етичний та правовий орієнтир для майбутнього.

Для мене, як для українця, ця логіка не є абстракцією. Те, що сталося в Ходжали, болісно відлунює в українському досвіді — у Бучі, Маріуполі, Сумах, Харкові, Ірпені. Сучасна російська держава використовує ті самі методи, що й імперський центр на початку 1990-х: терор проти цивільних, знищення беззбройних людей, спробу зламати волю через страх. Мій особистий біль — це усвідомлення того, що світ знову стикається з уже відомим злом, яке колись не було назване вчасно. Саме тому Ходжали є надзвичайно актуальним для сучасних українців: це не лише трагедія, а попередження, яке ми, на жаль, розуміємо занадто добре. Пам’ять про Ходжали сьогодні — це форма солідарності між тими, хто став жертвою однієї й тієї самої імперської логіки насильства.

 

Ходжали — це не лише драматична сторінка в історії азербайджанського народу. Це межа людяності, перетин якої має бути визнаний і осмислений. Там, де насильство перестає бути побічним ефектом історії і стає її інструментом, людство або називає зло злом — або готує ґрунт для його повторення.

Пам’ять про Ходжали є випробуванням не лише для істориків і політиків, а й для філософії як такої. Вона змушує нас відповісти на питання, від яких неможливо ухилитися: де проходить межа, за якою людина перестає бути людиною, і чи здатні ми цю межу захистити.

 

Автор: Олег Туляков, український філософ, доцент Сумського державного університету