Автор: Олег Туляков

Злочини проти міжнародного права вчиняють люди, а не абстрактні сутності; і лише караючи осіб, які вчинили такі злочини, можна забезпечити дотримання міжнародного права.

Вирок Міжнародного військового трибуналу
(Нюрнберг, 1946)

 

Після масового злочину першою реакцією людини стає гострий, майже фізичний біль і потреба у справедливості. Жертва прагне не помсти, а істини; не хаотичної відплати, а справедливого суду. Коли гинуть мирні люди, коли знищується саме право на життя, питання відповідальності перестає бути юридичною процедурою — воно стає питанням гідності. Саме такою раною для Азербайджану стала Ходжалинська трагедія.

Філософська традиція вчить: зло не може залишатися без наслідків. Ще Арістотель у «Нікомаховій етиці» писав про справедливість як відновлення порушеної рівноваги. Якщо злочин не отримує відповіді, рівновага руйнується остаточно. Арнольд Тойнбі, аналізуючи долі цивілізацій, наголошував: їхнє зростання залежить від здатності дати творчий і моральний виклик на історичне випробування. Без відповіді на зло історія не рухається вперед — вона розкладається. Філософ і правознавець ЧезареБеккарія у трактаті «Про злочини і покарання» підкреслював: не жорстокість, а саме невідворотність покарання є основою правового порядку. Закон має діяти неминуче — інакше він перетворюється на декларацію. Нюрнберзький процес закріпив цю істину на рівні міжнародного права: навіть злочини, вчинені за наказом держави, не звільняють від персональної відповідальності.

Ходжали — це не лише трагедія минулого. Це випробування для сучасного світу. Чи буде встановлена істина? Чи будуть названі винні? Чи стане біль жертв точкою відліку для торжества справедливості? Саме принцип невідворотності покарання — не гнів, а закон — є відповіддю, яка відділяє цивілізацію від варварства.

 

Витоки трагедії: імперська спадщина

Ходжалинська трагедія стала наслідком тривалого штучно створеного етнополітичногоконфлікту, коріння якого сягає імперської політики ХІХ–ХХ століть. Після приєднання Південного Кавказу до Російської імперії регіон почав системно перебудовуватися. Масове переселення вірмен із Персії та Османської імперії на території історичного Азербайджану створило демографічну напругу, яка згодом трансформувалася у політичну. Карабах став не лише географічним регіоном, а вузлом суперечностей, сформованих сумнозвісною імперською стратегією «керованого балансу».

У радянський період конфлікт не був вирішений — його було заморожено. Створення Нагірно-Карабаської автономної області у складі Азербайджанської РСР заклало інституційну основу для подальших претензій. Коли наприкінці 1980-х років радянська система почала руйнуватися, приглушене протистояння швидко переросло у відкритий збройний конфлікт. Вірменські сепаратисти, спираючись на підтримку ззовні та на дезорганізацію центральної влади СРСР, розпочали силове захоплення населених пунктів.

На початку 1992 року місто Ходжали мало стратегічне значення: воно розташовувалося поблизу єдиного на той момент аеропорту в регіоні та контролювало важливі транспортні комунікації. Його взяття означало зміну військового балансу. У ніч з 25 на 26 лютого 1992 року місто було атаковане озброєними вірменськими формуваннями за підтримки підрозділів 366-го мотострілецького полку колишньої Радянської армії. Саме поєднання локального сепаратизму з імперською військовою інфраструктурою стало вирішальним чинником катастрофи.

 

Ніч, що стала символом безкарності

Спочатку Ходжали зазнало інтенсивного артилерійського обстрілу, після чого відбувся його штурм. Місто перебувало в умовах фактичної блокади: відсутність регулярного сполучення, нестача продовольства та медикаментів, ізоляція від основних сил оборони Азербайджану. Частина цивільного населення намагалася залишити місто через засніжені поля та лісові масиви. Саме під час цього відступу колони мирних жителів потрапили під вогонь. За офіційними даними Азербайджанської Республіки, загинули 613 осіб, серед них 63 дитини, 106 жінок, 70 літніх людей; сотні отримали поранення, понад тисячу було взято в заручники, значна кількість людей зникла безвісти. Місто було повністю спалене й зруйноване.

Міжнародні правозахисні організації, зокрема Human Rights Watch у звітах початку 1990-х років, зафіксували факт масового вбивства цивільного населення та вказали на непропорційне застосування сили. Події в Ходжали стали одним із найтрагічніших епізодів Першої Карабахської війни. Це був геноцид, вчинений проти азербайджанського народу.

 

Наслідки: демографічна рана і державна воля

Безпосереднім наслідком трагедії стало повне знищення міста. Для тисяч родин трагедія означала втрату близьких, домівки, простору пам’яті, історичної тяглості. Демографічна рана не зникає разом із завершенням бойових дій — вона переходить у покоління. Психологічний вимір трагедії ще глибший. Ходжали стало символом беззахисності мирного населення перед озброєною силою. У національній свідомості Азербайджану ця подія закарбувалася як момент крайнього випробування — точка, в якій питання виживання держави перестало бути абстрактним. Трагедія не лише зруйнувала місто; вона загострила усвідомлення необхідності сильної армії, інституційної державності та міжнародної суб’єктності.

Міжнародно-правові наслідки виявилися складнішими. Світ відреагував інертно та невизначено. Хоча окремі держави та парламентські асамблеї визнали Ходжалинськутрагедію актом геноциду або масового злочину проти цивільного населення, справжнього трибуналу не відбулося. Саме тут постає ключове питання: що відбувається, коли злочин не отримує своєчасної юридичної оцінки? Виникає небезпечний прецедент. Безкарність не заморожує зло — вона його стимулює.

Політичним наслідком стало глибоке переосмислення державної стратегії. Ходжали перестало бути лише трагічним спогадом. Воно стало аргументом у побудові нової моделі національної безпеки. Азербайджан поступово перейшов від стану оборонної вразливості до системної модернізації армії, економіки та дипломатії. Трагедія стала не лише болем, а й імпульсом до формування довгострокової стратегії.

У цьому сенсі Ходжали має подвійний вимір. З одного боку — це символ страждання. З іншого — точка кристалізації державної волі. Саме в цій трансформації — від травми до вимоги справедливості — закладено основу принципу невідворотності покарання.

 

Відповідальність і правосуддя: імена, механізми, держава

Ходжалинська трагедія не була анонімною стихією. Вона мала конкретних виконавців. У різні роки в публічному просторі неодноразово згадувалися імена осіб, які брали участь у карабаських бойових діях і згодом обіймали високі посади у Вірменії, зокрема Серж Саргсян і Роберт Кочарян. В інтерв’ю та публічних заявах 1990-х років деякі з них фактично визнавали, що події в Ходжали стали елементом психологічного тиску на азербайджанське населення. Подібні заяви посилили переконання азербайджанського суспільства в тому, що йдеться не про «туман війни», а про свідомо організовану операцію.

Окрему роль у подіях відіграли військовослужбовці 366-го мотострілецького полку колишньої Радянської армії. Після розпаду СРСР частина озброєння цього підрозділу опинилася під контролем вірменських сил. Сам факт участі регулярного військового формування, створеного в структурі радянської армії, надає трагедії імперського виміру.

Протягом тривалого часу питання юридичної відповідальності залишалося відкритим. Однак після відновлення територіальної цілісності Азербайджану у 2020 році держава отримала реальні можливості для проведення розслідувань і судових процесів. Слідчі органи Азербайджану поновили та систематизували кримінальні провадження щодо воєнних злочинів початку 1990-х років. Частину підозрюваних було оголошено в міжнародний розшук. У відкритих джерелах повідомлялося про затримання та притягнення до відповідальності окремих осіб, які брали участь у війні в Карабахі та перебували на територіях, що перейшли під контроль Баку після 2020 року.

Ключову роль у цьому процесі відіграв Президент Азербайджанської Республіки Ільхам Алієв. Саме під його керівництвом питання Ходжали було послідовно переведене з площини виключно меморіальної політики у площину державної правової стратегії. Після відновлення територіальної цілісності країни у 2020 році політична воля глави держави стала вирішальним чинником активізації слідчих дій, поновлення кримінальних проваджень, координації роботи прокуратури та міжнародно-правового співробітництва. У публічних виступах Ільхам Алієв неодноразово наголошував: питання Ходжали — це не лише історія пам’яті, а й питання правосуддя. Така позиція надала процесу принципової чіткості: держава демонструє, що навіть через десятиліття злочини проти мирного населення залишаються предметом юридичної відповідальності. У цьому виявляється не емоційна реакція, а стратегія — перетворення історичної травми на правову категорію, а пам’яті — на інструмент відновлення справедливості.

Практичне втілення принципу невідворотності покарання проявилося в тому, що держава не обмежилася деклараціями. Було створено правову рамку для документування злочинів, збору доказової бази, співпраці з міжнародними структурами. Цей процес не став швидким. Але саме його тривалість свідчить про системність: правосуддя не повинно бути емоційною реакцією — воно має бути процедурою.

Український аспект принципу невідворотності покарання

Принцип невідворотності покарання не має національності. Він не є лише азербайджанською вимогою чи посттравматичною реакцією окремого суспільства. Це універсальна норма цивілізації. Якщо злочин проти мирного населення не отримує правової оцінки, він стає прецедентом. Якщо прецедент не зупинено — він повторюється.

Сьогодні українці переживають власну історію болю — загибель громадян на фронті й у тилу, Бучу, Маріуполь, Ізюм, масові депортації, удари по цивільній інфраструктурі. Для нас питання невідворотності покарання — не абстрактна доктрина, а моральний запит. Як і в Ходжали, йдеться не лише про трагічні епізоди війни, а про системні дії, спрямовані на залякування, деморалізацію, руйнування.

Українська історія вже знає перелік імен, що символізують державний терор. У різні епохи це були архітектори репресій Російської імперії, організатори Голодомору, керівники каральних операцій проти національних рухів. У наш час відповідальність персоніфікована: вище військово-політичне керівництво рф, пропагандисти, які виправдовують агресію, конкретні виконавці воєнних злочинів. І якщо світ претендує на моральну послідовність, принцип невідворотності покарання має бути застосований і до них — так само, як він застосовувався після Нюрнберга.

Саме тому досвід Азербайджану у питанні Ходжали набуває для українців особливого значення. Він демонструє, що навіть через десятиліття держава може і повинна системно працювати над притягненням винних до відповідальності. Це довгий шлях — через збір доказів, міжнародні механізми, судові процедури. Але історія показує: злочини проти мирного населення не мають строку давності.

Ходжали — це не лише пам’ять про жертв. Це нагадування світові про те, що безкарність породжує повторення. Якщо злочин не названо злочином і не покарано, він стає частиною політичної практики. Саме тому боротьба за правову оцінку Ходжали — це боротьба за майбутнє, у якому війна не буде інструментом політики. 

Принцип невідворотності покарання — це не мова помсти. Це мова відповідальності. І якщо цивілізація хоче залишитися цивілізацією, вона має доводити цю відповідальність до кінця.

Саме тому і в Ходжали, і в Бучі, і в будь-якому місці, де проливається кров мирних людей, історія ставить одне й те саме запитання: чи вистачить нам волі назвати зло злом — і довести справу до суду?

Відповідь на це запитання визначає не лише долю окремих народів. Вона визначає долю людства у XXI столітті.

 

 

Автор: Олег Туляков, український філософ, доцент Сумського державного університету