Автор: Олег Туляков.
Події в Азербайджані останніх днів у контексті конфлікту з рф свідчать про дуже важливі процеси: неминучу перемогу республіки при системній кризі влади Кремля, яка скочується до переслідувань на етнічному ґрунті. Я впевнено стверджую, що сьогодні Баку став головною цитаделлю світового масштабу у боротьбі за справжній державний суверенітет. Влаштоване структурами ФСБ 27 червня 2025 року криваве побоїще в Єкатеринбурзі, так само як і цинічна поведінка Москви у зв’язку зі збитим азербайджанським цивільним літаком у грудні 2024 року – черговий, а можливо і вирішальний епізод у довгому протистоянні свободолюбного народу Азербайджану проти насильства, страху та сепаратизму.
Вважаю, що усім нам, які розуміють справжню важливість державного суверенітету та територіальної цілісності як головних чинників миру, добробуту та стабільності, буде корисним поглянути на історію протистояння Азербайджану з рф у історичній ретроспективі. Так можна зрозуміти процес у його глибинних сутностях, щоб стати поряд із Азербайджаном сьогодні.
Усе «щастя» життя у «в’язниці народів», яка іменувалася на той час «російська імперія», азербайджанці зазнали ще на початку ХІХ століття. Юридично це було оформлено Гюлістанським (1813) та Туркманчайським (1828) договорами, за якими були анексовані азербайджанські ханства: Бакинське, Карабахське, Шекінське, Ширванське та інші. Ханська влада, що історично склалася, з дуже важливими елементами автономій була замінена мерзенною «російською адміністрацією» – владою тупих служак-«унтер-пришибеєвих», корумпованих чиновників-«кувшиних рил» і поліцаїв-«держиморд». Діяла ця влада з атрибутами ракової пухлини відповідно з єдиними циркулярами, внаслідок чого викорінювалася місцева політична традиція, а азербайджанці, які мали до цього владу і вплив, були витіснені в статус «підданих». Політичний гніт використовувався паралельно з культурним гнітом: агресивна русифікація, ліквідація ісламських спільнот, викорінення національного змісту в шкільній освіті. Азербайджанська мова витіснялася з офіційного спілкування та навчального процесу, ісламські медресе (традиційні навчальні заклади) піддавалися репресіям та втрачали офіційний статус. Безпосередньо впроваджували імперську владу та традиції на землях стародавнього та волелюбного Азербайджану когорти переселенців із числа росіян та вірмен.
То справді був «ковток свободи» – дворічний період Азербайджанської Демократичної республіки (1918–1920). Тоді було закладено такі важливі засади для подальшого шляху до незалежності та державного суверенітету: зокрема, 26 червня 1918 року став днем створення національного війська у складі не лише кадрових офіцерів та солдатів, а й добровольців із народу. Таким чином було закладено інституційні та знакові засади національної армії як прояви державності.
На жаль, ці та інші процеси було перервано «революційною допомогою» з боку нової влади більшовиків, яка знову окупувала Азербайджан. Ці перевершили своїх попередників за тупістю та жорстокістю: вони фізично знищили азербайджанців, які представляли цвіт нації у політичній, інтелектуальній та релігійній традиції. Твердження нової страшної реальності під цинічним гаслом «братства народів» йшло шляхом убивств, репресій, депортацій. Статус “республіки у складі СРСР” прирікав Азербайджан на повну ліквідацію будь-яких механізмів суверенітету внаслідок тотального контролю з боку Москви. Вже в той горезвісний «радянський період» з метою контролю над Азербайджаном було закладено передумови для територіального конфлікту в Карабасі – автономію було надано регіону, де мешкало багато вірмен.
Однак, на щастя, всупереч системі закладалися й зовсім інші передумови – що ведуть до благополуччя, процвітання, а в історичній перспективі – до повного звільнення Азербайджану від імперського та іншого впливу. Така діяльність була пов’язана з Гейдаром Алієвим, який, обіймаючи ключові державні посади на рівні республіки та СРСР, знайшов ефективний механізм національного відродження, уникнувши при цьому руйнівного конфлікту з Москвою. З 1969 року, коли він очолив Азербайджан, почався період стабілізації та модернізації республіки, що стало можливим завдяки стратегії активного залучення національних кадрів до процесів у промисловості, управлінні, вищій освіті та науці, чого раніше було досягти вкрай складно через русифіковану кадрову систему. Гейдар Алієв впевнено залучав освічену азербайджанську молодь на відповідальні посади, сприяв відкриттю шкіл, технікумів, вищих навальних закладів. Таким чином у найскладніших умовах тоталітарної системи було сформовано нову молоду політичну, інтелектуальну, економічну та військову національну еліту, з опорою на яку були успішно реалізовані масштабні інфраструктурні проекти, модернізований нафтогазовий сектор, розвивалися машинобудування, енергетика, хімічна промисловість. Рівень життя громадян став цілком прийнятним для організації якісного державного, економічного та культурного будівництва. Кульмінацією впливу Гейдара Алієва стало призначення на високі посади в СРСР у 1982 році – тоді завдяки авторитету свого керівника Азербайджан набув відносної автономності у кадровій та економічній політиці, що дало можливість створити основи для майбутнього суверенітету.
Перспективи набуття суверенітету виникли внаслідок розпаду СРСР на межі 1980-1990-х років. Азербайджанцям судилося пережити всю люту злість, яку рясно виділяла вмираюча імперська гідра – агонізуюча радянська влада, моральне падіння якої стало очевидним усьому світу саме у зв’язку з подіями в столиці Азербайджану. Горе-реформатор та невдаха-миротворець Михайло Горбачов, намагаючись врятувати свою владу, санкціонував військову операцію проти мирного населення Баку, витерши ноги об конституційні та міжнародні норми. Події 20 січня 1990 року, відомі як «Чорний січень», зняли всі питання щодо кривавої сутності пострадянської влади у Москві. 26 тисяч солдатів радянської армії протягом кількох днів розстрілювали та давили військовою технікою бакінців, внаслідок чого 147 із них було вбито, близько 800 отримали поранення. Крім цього було захоплено телецентр, підірвано ретранслятор та блоковано роботу преси.
1991 рік – рік проголошення незалежності Азербайджану. Насправді боротьба за суверенітет трансформувалася у процеси, пов’язані з війною в Карабасі: на словах визнаючи незалежність республіки, Москва підтримувала сепаратистські угруповання, постачала зброю і не перешкоджала участі у війні російських найманців. Кремль систематично втручався у внутрішні справи Азербайджану, підтримуючи політиканів, які підривали основи державності, влаштовували політичні перевороти, намагалися зірвати перспективні енергетичні проекти. Затягуючи переговорний процес навколо війни в Карабасі за допомогою ОБСЄ та Мінської групи, Москва давала можливість вірменам тримати під окупацією землі, що історично належать Азербайджану. Апогеєм московсько-вірменських звірств стала Ходжалінська трагедія, що сталася в ніч із 25 по 26 лютого 1992 року. Вірменська воєнщина разом із російськими кадровими військовослужбовцями 366-го мотострілецького полку колишньої радянської армії вбили понад 600 азербайджанців, частина з яких були діти, жінки, люди похилого віку. Кривава панорама масових страт, зґвалтувань, тортур і знущань потрясла всіх, кому були не чужі совість і співчуття.
Окремо я хочу написати про те, що своє право на реальний суверенітет і незалежність Азербайджан вів в атмосфері інертності та нерозуміння з боку так званої «світової демократичної спільноти», якій так складно було протягом десятиліть довести елементарне: пряму агресію, геноцид, звірства та беззаконня з боку Москви щодо азербайджанців. Байдужість до агресії проти Азербайджану протягом пострадянського періоду, зокрема, виявилася як небажання дати правову та політичну оцінку окупації азербайджанських територій, і це незважаючи на очевидні факти порушення міжнародного гуманітарного права з боку вірменських сепаратистів за підтримки Москви. Мінська група ОБСЄ лише зміцнювала статус-кво, демонструючи, що геополітичні інтереси та подвійні стандарти часто переважають принципи справедливості, суверенітету та прав людини.
У такій відверто «гнилий» обстановці, зітканій з брехні, зради та політичної імпотенції, єдиним для Азербайджану виходом було здобути військову перемогу.
І Азербайджан здобув військову перемогу. Мобілізувати всі сили, використати весь потенціал, стиснути в єдиний кулак всю волю республіці вдалося під керівництвом Президента Ільхама Алієва. Його роль у перемозі в Карабаській війні стала визначальною внаслідок системного лідерства, модернізації армії, дипломатичної активності щодо формування регіональних союзів, особливо з Туреччиною. Ільхам Алієв також майстерно побудував свою комунікаційну політику, формуючи міжнародне розуміння легітимності дій Азербайджану з погляду міжнародного права. Його виступи англійською, російською та азербайджанською мовами під час конфлікту посилили політичну позицію Баку на міжнародній арені. Таким чином історична перемога Азербайджану в Карабаській війні стала не лише результатом військової сили, а й найкращим виявом, квінтесенцією багаторічної державної політики щодо відновлення територіальної цілісності. Ільхам Алієв утримав баланс між військовими діями та готовністю до мирного врегулювання, що дозволило переможно закінчити війну підписанням вигідної для Азербайджану тристоронньої заяви, в контексті якої Азербайджан повернув більшу частину окупованих земель, а постать Ільхама Алієва закріпилася як символ національного тріумфу та нового періоду суверенного державного будівництва.
Азербайджан обов’язково переможе. Ця перемога зумовлена як колосальними здобутками азербайджанців, так і об’єктивною логікою історичного процесу, що веде до неминучої загибелі імперського правління, що культивує насильство та страх. З Азербайджаном переможуть ті народи, хто сьогодні готовий стати поруч із республікою.
Автор: Олег Туляков, український філософ, доцент Сумського державного університету