Автор: Олег Туляков

Життя можна зрозуміти тільки
озираючись назад, але жити треба вперед.
Серен Кьєркегор, датський філософ

Історія не терпить порожнечі. Але шанує тишу.

У містичній тиші кардіологічної клініки міста Клівленда (США, штат Огайо) 12 грудня 2003 року завершив свій земний шлях Гейдар Алієв, загальнонаціональний лідер Азербайджану, політична спадщина якого становить цінність для сучасних поколінь.

Річниця смерті – це не лише про жалобу. Це про пам’ять та осмислення. Це природний привід згадати людину, зупинившись у символічній точці, де можна зрозуміти її спадщину, побачити співзвуччя з часом, у якому живемо зараз.

Гейдар Алієв дуже близький нам – він здійснив для народу Азербайджану те, до чого сьогодні прагне народ України – розвиватися у фарватері власної національної ідеї, долаючи політичну турбулентність, викликану агресією сусідів, корупцією, апатією демократичного світу, жадібністю корпорацій, етичною деградацією та безпорадністю представників міжнародних систем права та безпеки. Сьогодні ми бачимо смертельну сутичку між націями, що прагнуть розвитку, і глобальними корпораціями як джерелами агресії. У зв’язку із цим спадщина Гейдара Алієва – це сукупність ефективних способів модернізації в руслі національної ідентичності з використанням держави як онтологічної форми реалізації духу. Вивчення та впровадження цих способів може принести користь кожному народу, який прагне гідно відповісти на смертельні загрози та знайти свій шлях до процвітання.

* * *

Філософія називає це лімінальністю – станом перебування на межі між майбутнім і сьогоденням, між уявленням та реальним, між мрією та дією. Слабкі політики, до яких я зі скорботою в серці зараховую вирішальну більшість сучасних політиків, не витримують лімінальності. Будучи слабкими духом, мізерними у знаннях і убогими морально, вони вважають за краще розчинитися в реальності, обмінюючи на особисті блага свої можливості рухати цей світ уперед. Йдучи відповідно бажанням корпорацій, маніпулюючи перед народом хибними смислами, вони набивають власні кишені, відбираючи в цілих поколінь майбутнє. Вони малодушні, оскільки не здатні витримати виклики часу, вони безвідповідальні, оскільки свідомо йдуть у тенета зради, сепаратизму та корупції.

Спадщина Гейдара Алієва – це приклад гідного життя на межі, коли мрія втілюється в дію, коли кожну мить спільного буття нації робиться історично значущий вибір рухатися шляхом розвитку, долаючи загрози та реалізовуючи можливості. Очоливши Азербайджан у 1969 році, Гейдар Алієв забезпечив максимально можливий для реалій радянської системи соціально-економічний розвиток республіки, зокрема – освіту, професійну затребуваність та матеріальний добробут громадян. Балансуючи між тоталітарною та антигуманною за своєю природою системою організації влади, з одного боку, та можливостями економічного та культурного розвитку з іншого боку, Гейдар Алієв заклав основи для перманентної модернізації Азербайджану, всебічно розкриваючи творчий, інтелектуальний та професійний потенціал народу.

Йому вдалося неможливе: за умов, коли головні питання вирішувалися вузьколобими чинушами в далеких московських кабінетах, Гейдар Алієв зумів перетворити Азербайджан на справжню республіку, громадяни якої жили з усвідомленням власного потенціалу та майбутнього. Він модернізував економіку так, ніби будував фундамент будинку, який має простояти не одне покоління: енергетику, машинобудування та промисловість він перетворив на своєрідні опорні колони майбутньої незалежності. В оборонній сфері Гейдар Алієв зробив те, що вдавалося небагатьом союзним лідерам: сформував потужні підприємства військово-промислового профілю і домігся того, щоб стратегічні об’єкти розташовувалися саме в Азербайджані як точки технологічного зростання та оборони в майбутньому.

Але особливу далекоглядність він виявив в освіті: створював вищі навчальні заклади, відкривав технічні факультети, підтримував наукові школи, розуміючи, що модернізація неможлива без людей, які будуть думати, робити відкриття, сперечатися та творити. Паралельно він зміцнював культурний простір — літературу, театр, музику, кіно — немов дбав про внутрішнє світло нації, яке не повинно згаснути навіть у прагматичну епоху війн і потрясінь.

І, мабуть, головне: Алієв зумів утримати та розвинути те, що не піддається простому виміру та банальній оцінці — національну ідентичність. Мова, традиції, історична пам’ять, духовні символи — все це він захищав не як музейні експонати, а як живу субстанцію, через яку народ пізнає себе. Саме завдяки цьому Азербайджан підійшов до моменту незалежності із міцним внутрішнім стрижнем, здатним витримати виклики нової історії.

Так стратегії Гейдара Алієва періоду існування СРСР стали не просто адміністративними рішеннями, а частиною великої філософії модернізації — повільного, але впевненого руху вперед, де дія підтримує мрію, а мрія формує дію.

«Життя на межі» продовжилося в 1982 році на посаді першого заступника союзного уряду,  управлінську практику якого він збагатив знищеною ще Сталіним та його послідовниками здатністю мислити стратегічно та системно. Гейдар Алієв опинився у центрі величезного механізму, який впевнено втрачав здатність до поновлення. Але саме в такі історичні моменти особливо помітні ті, хто приносить у систему дихання живої думки. Його діяльність у той період була спробою поєднати раціональність модернізації з людським капіталом, який він на відміну від переважної більшості чиновників вважав долею, а не ресурсом країни. При цьому він незмінно підтримував наукові, культурні та професійні кола з Азербайджану, зберігаючи з республікою живий та діяльний зв’язок. І головне — він зберігав уже згадану нами національну ідентичність, навіть перебуваючи у самому серці імперського апарату, захищаючи право своєї батьківщини звучати повноцінно та самобутньо.

Однак вершиною діяльності Гейдара Алієва у форматі «на межі» я вважаю те, що під його керівництвом було здійснено історичний розворот Азербайджану від хибних за своєю суттю практик управління радянської доби до побудови держави як онтологічної форми існування азербайджанського народу, здатність до модернізації якої закладена у фундаментальні засади її функціонування. На початку 1990-х років весь Азербайджан виявився «на межі»: гуркіт руйнування радянської системи привів до тектонічним зрушень, що породили хаос і некерованість. Повернення Гейдара Алієва до влади в 1993 році було не просто політичним епізодом, а моментом, коли доля держави вступила в простір життя «на межі» між розпадом і цілісністю, між хаосом і можливістю. У ті місяці Азербайджан нагадував лук, тятива якого натягнута до краю: будь-яка помилка могла стати іскрою громадянської війни. Алієв увійшов у цю кризу як людина, яка вміє бачити структуру там, де інші бачили лише вихор подій, і її рішення стали актом екзистенційної відповідальності — вибором на користь цілісності перед неминучим розпадом.

Його повернення можна описати як перехід через лімінальний поріг: він прийшов не для того, щоб повернути минуле, а для того, щоб утримати сьогодення від провалу у прірву. У хвилини, коли республіка балансувала між мрією про державність і реальністю політичного розпаду, він зумів поєднати ці два береги, перетворивши кризу на простір нового початку. Алієв врятував країну від громадянської війни не силою, а якорем сенсу, який утримав націю від остаточного скочування до хаосу. Так його повернення стало філософським жестом — моментом, коли лідер перетворюється на точку опори, а сама історія на мить випрямляється, знаходячи внутрішній порядок.

В результаті повернення Гейдара Алієва призвело до стабілізації ситуації, припинення громадянського протистояння та початку процесу державного будівництва, а також реалізації важливих економічних реформ, включаючи підписання Контракту століття з розробки нафтових родовищ. Економічна стабілізація та подальше за цим стрімке зростання дали можливість вийти зі стану екзистенційної невизначеності внаслідок розпаду радянської системи та увійти в стан життя держави як смислової спільноти, в якій політика та культура є виявом єдиної національної ідеї. У практику державного управління було впроваджено «етику відповідальності» – концепцію німецького філософа Макса Вебера, сенс якої полягає в орієнтації на дії не через туманні «добрі наміри», а з урахуванням наслідків у контексті з історичним значенням прийнятих рішень. У промовах Гейдара Алієва бачимо звернення до честі, обов’язку, гідності – категоріям, які сформували управлінську практику сучасного Азербайджану.

2003 рік в історії республіки став доленосним щодо переходу влади від батька до сина, що було осмисленим вибором народу на користь збереження ритму історії шляхом безперервності втілених у державі смислів, здатних пережити своїх творців. В результаті вихід із політики загальнонаціонального лідера не призвів до розриву, а став завершеним переходом, який Георг Гегель називав Aufhebung — зняттям та продовженням одночасно.

Ільхам Алієв став проявом відповідальної наступності, втіливши в дію потенціал, закладений батьком, і перетворивши історичний ритм на політичну реальність. Він продовжив та розвинув позитивні практики управління у сфері економіки, зовнішньої політики, культури. А його роль у перемозі Азербайджану у II Карабахській війні з подальшим повним відновленням суверенітету та територіальної цілісності республіки — це приклад того, як наступність сенсу може стати наступністю сили: стратегічне мислення, технологічне оновлення армії та політична воля були не випадковими рішеннями, а продовженням фундаментального проекту держав. Так перемога стала не лише військовим успіхом, а й філософським доказом того, що лінія історії, накреслена Гейдаром Алієвим, виявилася життєздатною навіть в умовах смертельної загрози.

* * *

У містичній тиші клініки американського міста Клівленда Гейдар Алієв прощався із цим світом так, як і жив – на межі між бажаним змістом та реальністю. 12 грудня 2003 року в мізерних вимірах земного існування в останній раз мрія втілилася: смерть загальнонаціонального лідера азербайджанського народу не стала тим кінцем, яким вона стає для тих, хто жив малодушно, слідуючи потоку, витканому з біологічної зумовленості.

У тій містичній тиші Гейдар Алірза огли Алієв увійшов в історію як вищу форму Буття, де політичне стає метафізичним, а людина, що пішла у Засвіти, продовжує мислити в серцях поколінь, що залишилися на землі.

 

Автор: Олег Туляков,  український філософ, голова громадської ради при Сумській обласній військовій адміністрації, доцент Сумського державного університету