Автор: Олег Туляков.
Історія українсько-азербайджанських відносин розпочалася задовго до сучасних дипломатичних протоколів і офіційних дат. Її витоки — у доленосному початку ХХ століття, коли на руїнах Російської імперії народи Східної Європи та Кавказу намагалися повернути собі право бути господарями власної історії. У 1918 році була проголошена Азербайджанська Демократична Республіка — перша світська й парламентська держава в мусульманському світі. Майже одночасно на історичній арені утвердилася Українська Народна Республіка, ставши вираженням прагнення українського народу до політичної самостійності. Ці дві держави, народжені в умовах хаосу, воєн та імперського розпаду, з перших кроків упізнали одна в одній союзників за історичною долею.
Встановлення дипломатичних контактів між Баку й Києвом у 1918–1920 роках було актом взаємного визнання та солідарності. Українська й азербайджанська дипломатія виходили зі схожого розуміння реальності: незалежність не дається раз і назавжди, її необхідно захищати — політично, економічно й морально. Обидві республіки прагнули вбудуватися в міжнародний порядок як суб’єкти, а не як периферії чужих імперських проєктів. Їх зближувало неприйняття насильницької уніфікації, недовіра до «старих центрів сили» та чітке усвідомлення того, що російська імперська традиція в будь-якій ідеологічній упаковці несе загрозу свободі, розвитку й самому існуванню націй.
Важливо й те, що основою цього раннього діалогу був не лише спільний спротив імперському тиску, а й позитивне бачення майбутнього. І Київ, і Баку мислили незалежність як простір мирної праці, економічного зростання, культурного відродження та відкритості світові. Азербайджанська Демократична Республіка робила ставку на правову державу, парламентаризм і міжнародне співробітництво; Українська Народна Республіка — на народний суверенітет, соціальну модернізацію та європейський контекст. У цьому збігові прагнень — до свободи без агресії, до розвитку без експансії, до процвітання без поневолення сусідів — і полягає глибинний сенс столітньої дружби, яка пережила війни, окупацію та десятиліття вимушеного мовчання.
Жорстоке знищення більшовиками Азербайджанської Демократичної Республіки та Української Народної Республіки не означало поразки самої ідеї свободи. Обидві нації були примусом включені до радянського проєкту, який пропонував не справжній союз, а іншу форму імперського підпорядкування — з новою символікою, новою риторикою, але зі старою логікою придушення самостійної волі. Офіційні дипломатичні канали між Баку й Києвом були розірвані внаслідок втрати суверенітету. Проте історична пам’ять про перший досвід державності та взаємного визнання не зникла: вона зберігалася в інтелектуальній традиції, в емігрантських колах, у культурних зв’язках і в тихому, але стійкому переконанні, що незалежність — це питання часу.
Історичний час настав на початку 1990-х років, коли радянська система, виснажена внутрішніми суперечностями та моральним банкрутством, почала стрімко розпадатися. У 1991 році Азербайджан і Україна відновили свою державну незалежність, а вже у 1992 році офіційно відновили дипломатичні відносини. Так розпочався новий етап — 34 роки сучасної дипломатії, який повернув усе в природне русло. Сучасна українсько-азербайджанська дипломатія спиралася на міжнародно-правові норми та на історичну інтуїцію: держави вже знали одна одну як партнерів у боротьбі за свободу й як нації, для яких суверенітет є цінністю.
Саме тут постає філософський міст між століттям дружби та сьогоднішньою солідарністю. Історія показує: справжні зв’язки між народами вимірюються не стільки безперервністю формальних контактів, скільки стійкістю смислів. Українсько-азербайджанські відносини розвивалися не лінійно, а через травми й повернення — але щоразу вони відновлювалися на одній і тій самій основі: взаємній повазі до свободи іншого. Століття дружби — це не календарна метафора, а вказівка на глибинну історичну спільність, яка сьогодні проявляється в солідарності перед новими загрозами, у збігові політичних інтуїцій та в спільному розумінні того, що незалежність потребує не лише проголошення, а й щоденного підтвердження дією.
Роль Гейдара Алієва у формуванні атмосфери довіри та взаємної поваги між азербайджанським і українським народами мала принциповий, а не кон’юнктурний характер. Він розглядав міждержавні відносини не як суму короткострокових зисків, а як продовження історичної солідарності націй, що пройшли через розпад імперій і боротьбу за справжню суб’єктність. Для нього Україна була не «пострадянським простором», а самостійним політичним і культурним суб’єктом, з яким Азербайджан поєднує спільний досвід звільнення від імперської залежності. Саме за Гейдара Алієва були закладені основи тієї моделі діалогу, в якій повага до суверенітету й територіальної цілісності партнера виступала не декларацією, а аксіомою.
Цю лінію було не лише збережено, а й послідовно впроваджено Президентом Азербайджанської Республіки Ільхамом Алієвим. У його політичному мисленні досвід Азербайджану — пережита окупація, тривалий шлях відновлення територіальної цілісності, відмова від компромісів із несправедливістю — став універсальним уроком для інших держав, що зіткнулися з агресією. Невипадково в діалозі з українським керівництвом Ільхам Алієв послідовно й недвозначно наголошував: з окупацією не можна миритися, її не можна «заморожувати» і тим більше легітимізувати заради ілюзії тимчасового спокою. Ця позиція мала солідарний характер — як розмова рівних, які знають ціну втраченої землі й ціну її повернення.
У цьому сенсі слова й позиція Ільхама Алієва відіграли важливу роль у формуванні чіткої та принципової лінії української держави й суспільства щодо російської агресії. Азербайджанський досвід став моральним і політичним орієнтиром, який підтверджує: відновлення справедливості можливе, якщо держава зберігає волю, стратегічне терпіння та внутрішню консолідацію. Таким чином українсько-азербайджанська дружба проявилася не лише в дипломатичних жестах, а й в обміні історичним досвідом спротиву імперському насильству. Це той рідкісний випадок, коли міждержавний діалог безпосередньо впливає на формування національної рішучості — не через тиск, а через приклад.
Після 1992 року українсько-азербайджанські відносини почали наповнюватися конкретним змістом. Дипломатія перестала бути лише актом взаємного визнання й стала інструментом практичного співробітництва. Було відкрито посольства, сформовано механізми міжурядового діалогу, закладено основи економічної та гуманітарної взаємодії. Україна й Азербайджан досить швидко усвідомили взаємну доповнюваність: енергетика, транспорт, аграрний сектор, освіта, культура — у всіх цих сферах виник простір для партнерства, заснованого не на кон’юнктурі, а на довгострокових інтересах. Важливо й те, що відносини вибудовувалися без прихованої ієрархії: жодна зі сторін не претендувала на роль «старшого», що для постімперського простору було рідкістю й цінністю.
Однак справжня міцність відносин проявляється не в спокійні періоди, а в моменти випробувань. Історія останніх десятиліть дала таких випробувань більш ніж достатньо. Азербайджан пережив трагедії, пов’язані з окупацією територій і людськими втратами; Україна — агресію, анексію та повномасштабну війну. За цих умов солідарність перестала бути дипломатичною формулою й набула морального виміру. Підтримка територіальної цілісності, повага до міжнародного права, відмова визнавати насильство як «нову норму» — усе це стало не декларацією, а принциповою позицією. Саме тут українсько-азербайджанські відносини пройшли перевірку на зрілість: не на словах, а у виборі сторони історії.
Філософськи це означає таке: дружба між державами стає стійкою тоді, коли вона проходить через спільний досвід загрози. І Україна, і Азербайджан знають, що таке імперський тиск, замаскований під «історичну необхідність», «зону впливу» чи «наведення порядку». Цей досвід формує особливий тип політичного мислення — недовіру до сили, яка не визнає кордонів, і повагу до свободи, за яку доводиться платити високу ціну. Саме тому сучасна солідарність наших народів не є емоційною реакцією на поточні події — вона випливає з глибинного історичного знання: безпека одного неможлива без свободи іншого.
З нагоди свята приємно констатувати, що українсько-азербайджанські відносини сьогодні є успішним прикладом двосторонньої дипломатії. Це модель взаємодії націй, які пройшли через розпад імперій, пережили втрату й відновлення державності та зробили усвідомлений вибір на користь свободи, розвитку й взаємної поваги. Саме тому 34 роки дипломатії — це не підсумок, а етап. А століття дружби — не красива метафора, а доказ того, що історичні смисли здатні переживати найжорстокіші випробування.
Автор: Олег Туляков, український філософ, доцент Сумського державного університет