Автор: Олег Туляков

Історія народів — це історія відповідей на виклики;
зростання нації починається там, де виклик прийнято і подолано.
Арнольд Дж. Тойнбі, англійський історик

Історія народів знає моменти, після яких повернення до колишнього стану  є неможливим. Це не просто трагічні епізоди, а межові події — такі, що змінюють сам спосіб існування спільноти у світі. У філософії німецького мислителя Карла Ясперса вони означені як Grenzsituationen — ситуації, в яких зникають ілюзії, руйнуються захисні міфи і народ залишається сам на сам із правдою про себе, про ворога і про відповідальність за майбутнє. Час, коли настає межа, настає як випробування на цивілізаційну доцільність існування.  Карл Ясперс писав: «Межові ситуації — це ті граничні обставини, від яких неможливо втекти та які неможливо скасувати: смерть, страждання, боротьба, провина, випадковість». 

Для Азербайджанської республіки такою межовою подією став Чорний січень 1990 року. У ніч з 19 на 20 січня радянська армія, виконуючи злочинний наказ вищого керівництва СРСР, увійшла до Баку. Без оголошення надзвичайного стану, без попередження цивільного населення, із застосуванням танків, бронетехніки та бойової зброї було розстріляно мирних громадян. Загинули жінки, діти, старі. Кров на вулицях столиці стала прямим доказом того, що радянська влада, а особливо її тодішній очільник Михайло Горбачов, обрали шлях терору як відповідь на прагнення азербайджанського народу до свободи. Це був не «зрив» і не «помилка» — це був усвідомлений акт державного насильства, санкціонований центром.

Чорний січень оголив фундаментальну істину: Радянський Союз був не просто політичною системою, а імперією, онтологічною основою якої є насильство. Фактично СРСР продовжував традиції Російської імперії, а нинішня рф також продовжує традиції насильства як домінантної форми політичної влади. Імперія не здатна існувати без придушення; вона не переконує — вона ламає; не слухає — вона стріляє. Горбачов, якого на Заході довго намагалися романтизувати, у Баку показав своє справжнє обличчя: не реформатора, а функціонера імперської машини, яка завжди однаково реагує на свободу — кулею.

Саме тому Чорний січень став точкою остаточного розриву між Азербайджаном і радянським міфом про «братерство народів». У цю ніч імперія знищила власну моральну легітимність. Вона перестала бути навіть уявним «спільним домом» і постала в істинному вигляді — як сила, що готова вбивати, аби зберегти контроль. Після Баку 1990 року питання незалежності перестало бути політичним гаслом — воно стало екзистенційною необхідністю.

Проте Чорний січень — це не лише історія злочину, а й історія гідності. Баку виявився не просто місцем трагедії, а повноцінним моральним суб’єктом історії. Місто не здригнулося перед танками. Його мешканці виходили на вулиці, намагалися зупиняти бронетехніку голими руками, рятували поранених під обстрілами, переховували переслідуваних у власних домівках. Лікарі працювали без сну, водії швидких їхали під кулями, звичайні люди ставали героями без імен.

У дні після трагедії Баку не впав у хаос чи страх. Масові похорони жертв перетворилися на акт національної єдності та мовчазного спротиву. Місто засвідчило: навіть перед обличчям абсолютного насильства народ здатен зберегти людську гідність. У цьому сенсі Баку 1990 року стоїть в одному ряду з Києвом, Харковом, Маріуполем — українськими містами, які імперія намагалася зламати, але лише зробила символами свободи.

У філософському вимірі Чорний січень став моментом становлення азербайджанців як повноцінної політичної нації у частині зміцнення  колективної відповідальності за власну державу і власну пам’ять. Межова ситуація змусила народ усвідомити: ніхто не захистить свободу, якщо її не захищати самим.

Саме в цьому контексті особливого значення набуває позиція Гейдара Алієва. Його рішучий і відкритий виступ із засудженням злочину в Баку, зроблений у Москві, став актом політичної і моральної мужності. Він повернув трагедії її справжнє значення, не дозволив стерти її з історичної пам’яті та заклав підвалини державної політики пам’яті, яка згодом стала складовою національної стійкості Азербайджанської республіки.

«Межа — це не там, де щось закінчується, а там, де щось починається», – писав німецький філософ Мартін Хайдеггер. Вирішальним етапом у перетворенні історичної пам’яті Чорного січня на ресурс реальної перемоги та стрімкого розвитку стала діяльність Президента Азербайджанської Республіки Ільхама Алієва. Саме за його керівництва держава зуміла поєднати пам’ять і дію, скорботу і стратегічну волю. Він не дозволив трагедії залишитися лише символом минулого, перетворивши її на складову національної мобілізації, політичної єдності та військової рішучості. Послідовна політика зміцнення армії, суверенного державного управління, міжнародної суб’єктності та внутрішньої солідарності створила умови, за яких історична несправедливість могла бути подолана. Перемога Азербайджану у Другій Карабахській війні стала не запереченням Чорного січня, а його історичним виправданням: доказом того, що нація, яка витримала межу терору, здатна не лише вижити, а й перемогти імперську спадщину силою державної волі та історичної зрілості.

Досвід Чорного січня має значення далеко за межами Азербайджану. Це — попередження, яке світ проігнорував. Наразі імперська логіка москви не змінилася: ті самі танки, ті самі «відновлення порядку», ті самі виправдання вбивств. Те, що сталося в Баку у 1990-му, повторилося в Тбілісі, у Вільнюсі, а згодом — у Києві, Харкові, Бучі, Маріуполі.

Україна сьогодні переживає ту саму межову ситуацію, яку Азербайджан пройшов раніше. І саме тому азербайджанський досвід — досвід пам’яті, солідарності й історичної відповідальності — є безцінним для нас. Народ, який не дозволяє імперії переписати свою трагедію, зберігає шанс на перемогу. Народ, який пам’ятає, — не підкорюється.

Чорний січень — це не лише день скорботи. Це день істини. День, коли імперія показала своє справжнє обличчя, а народ — свою зрілість. Пам’ять про цю трагедію стала джерелом сили, солідарності й державної стійкості Азербайджанської республіки. І сьогодні, коли Україна веде боротьбу проти того самого зла, цей досвід набуває універсального значення.

Ненависть до кремлівського насильства тут є не емоцією, а моральною позицією. А любов до азербайджанців і українців — це любов до свободи, гідності й права бути господарями власної історії. Саме з таких межових випробувань народжуються нації, здатні вистояти. І перемогти.

 

Автор: Олег Туляков,

український філософ,

голова громадської ради при Сумській

обласній військовій адміністрації,

доцент Сумського державного університету