Автор: Олег Туляков

 

— Скільки років було вашому синові?

— Двадцять.

— Де він загинув?

— У Ходжавенді.

— В останній день війни?

— За дві години до її завершення. Така його доля. Хай живе Батьківщина!

 

Майбутнє, якого не буде

Так під час зустрічі із сім’ями загиблих 26 серпня 2021 року Президент Азербайджану Ільхам Алієв розмовляв із батьком двадцятирічного військовослужбовця. Чотири запитання, чотири короткі відповіді. А між ними — ціле життя, якого вже не буде.

Двадцять років — вік, коли слово «майбутнє» ще здається майже безмежним. Коли попереду — кохання, сім’я, дім, діти, дороги, які ще тільки належить пройти. Іноді кілька людських слів говорять про пам’ять більше, ніж сторінки історичних хронік. Історія зберігає дати й події. Пам’ять зберігає людину: ім’я, обличчя, голос. І майбутнє, якому не судилося настати.

Саме тому пам’ять звернена не лише до минулого. Вона завжди ставить живим запитання: що ми зробимо з тим майбутнім, якого вже не побачили ті, кого ми сьогодні згадуємо?

27 вересня стало для Азербайджану Днем пам’яті. Цього дня країна вшановує пам’ять військовослужбовців та офіцерів, які загинули у війні 2020 року. Ця дата зберігає те, що живе в людях, — у фотографіях, які дбайливо зберігають удома; в іменах, які вимовляють за родинним столом; у тиші, що іноді говорить більше за слова.

І, можливо, саме тому пам’ять має одну особливість, яку неможливо виміряти часом: вона не дає людині зникнути з майбутнього.

Але перш ніж з’явилися меморіали, фотографії й сам День пам’яті, був ранок 27 вересня 2020 року. Почалася 44-денна війна. Для історії це стало датою. Для тих, хто опинився тоді на передовій, — наказом, дорогою до позицій і необхідністю зробити перший крок.

Майор азербайджанської армії Орхан Бакіров згадував, як 28 вересня 2020 року вирушав до Карабаху. Особливо йому запам’яталися молоді воїни, які йшли разом із ним: «Я не бачив страху чи вагань на обличчях азербайджанських хлопців, які йшли на війну. Усі йшли з усмішками й великою радістю».

Тоді ніхто не знав, хто повернеться додому через 44 дні, а хто залишиться там назавжди. Для історії війна починається з дати. Для людини — з кроку. Тому за кожним наступним словом — «війна», «перемога», «пам’ять» — стоять конкретні люди, які одного дня просто пішли вперед.

 

 

 

Пам’ять — дзеркало майбутнього

Пам’ять не просто зберігає минуле. Вона дивиться з нього в завтра. У Народного поета Азербайджану, академіка Бахтіяра Вагабзаде, пам’ять стає саме таким мостом між часами. Його поезія, сповнена філософських роздумів про Батьківщину, народ та історичну долю, не раз повертається до відповідальності перед тими, хто прийде після нас.

 

В одному зі своїх віршів він пише:

«Я сказав: нехай не зітруться ця кров, це горе,

нехай і сліди куль не зникнуть з наших гір та каміння.

Тільки не сьогоднішньому дню — і завтрашньому ми повинні

дати дзеркало з нашої пам’яті».

 

Ці рядки написані 1991 року, але звучать так, ніби звернені безпосередньо до сьогодення. Пам’ять тут — не архів і не погляд назад. Вона стає дзеркалом, у якому майбутнє має побачити себе. Можливо, у цьому і полягає справжній сенс Дня пам’яті: зберегти минуле не для того, щоб у ньому залишитися, а для того, щоб увійти з ним у майбутнє.

В історії Азербайджану пам’ять про державу і пам’ять про людей, які її творили, тісно переплітаються.

Тому символічно, що в перший День пам’яті, 27 вересня 2021 року, Президент Ільхам Алієв разом із Мехрібан Алієвою відвідав могилу Гейдара Алієва на Алеї пошани. У цьому жесті є важлива послідовність поколінь. Гейдар Алієв належав до покоління, яке створювало й зміцнювало державну основу. Його син — до покоління, якому належало продовжити цей шлях. А зовсім молоді люди, чиї імена сьогодні вимовляють у День пам’яті, стали поколінням, яке заплатило за свою країну найвищу ціну.

Тоді в одному дні зійшлися різні часи. Тиша — на пам’ять про тих, хто загинув. Могила Гейдара Алієва — пам’ять про людину, чия державна діяльність уже належить історії. Меморіал — звернення до тих, хто ще тільки читатиме цю історію.

Так пам’ять перестає бути минулим. Вона стає зв’язком між поколіннями.

 

Людське обличчя пам’яті

Але у пам’яті є й зовсім інший бік — тихий, домашній, майже непомітний для історії. Вранці 27 вересня люди приходять на кладовища. Несуть квіти. Зупиняються біля знайомих імен. Хтось промовляє молитву. Хтось просто мовчить.

Для країни це День пам’яті. Для матері — могила сина. Для батька — фотографія, на якій він назавжди залишиться молодим. Для родини — життя, розділене на «до» і «після». І саме тут особливо ясно розумієш: пам’ять не вимірюється кількістю пам’ятників. Вона вимірюється тим, скільки життя продовжує жити в людині після її смерті. Справжня пам’ять не повинна перетворювати загиблого на бронзову постать із минулого. Вона повертає йому людське обличчя.

Обличчя того самого двадцятирічного хлопця, про якого батько говорив із Президентом Ільхамом Алієвим. Пам’ять — це не поклоніння смерті. Це вірність життю, яке могло продовжитися.

Є в пам’яті одна парадоксальна річ: вона прагне зберегти людину не такою, якою вона стала в останній день свого життя, а такою, якою була до нього. Про це дуже точно написав український поет Борис Гуменюк у «Заповіті». Його герої, солдати, які ще живі в окопах і знають, що завтра можуть загинути, просять близьких запам’ятати їх не мертвими, а живими — «теплі очі», «теплі усмішки», «теплі руки».

У цьому є дивовижне утаємничене спілкування людського досвіду.

В Азербайджані 27 вересня згадують тих, хто загинув, захищаючи свою країну. В Україні 29 серпня — тих, хто загинув, захищаючи незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держави. Дати різні. Історії різні. Але пам’ять говорить однією мовою: за кожним іменем колись стояла жива людина — зі своїм голосом, характером, любов’ю, мріями та майбутнім.

Тому пам’ятати загиблих — означає не залишати їх у моменті смерті. Пам’ять, однак, вимагає від живих більшого, ніж скорбота. Великий азербайджанський поет Нізамі Ґянджеві писав: «Опора держави — завжди справедливість, щастя завжди народжується зі справедливості». У цій думці, висловленій багато століть тому, є несподівана відповідь на запитання про те, навіщо державі пам’ять. Вшанувати загиблих — означає не лише назвати їхні імена й зберегти їхні фотографії. Означає будувати країну, у якій їхня жертва продовжує мати сенс.

 

Коли пам’ять стає дією

Пам’ять звернена в минуле. Але вона може бути звернена й у дію. У цьому, мабуть, одна з головних відмінностей живої пам’яті від музейної. Вона не дозволяє країні зупинитися біля меморіалу. Вона змушує її будувати далі.

Після 44-денної війни Азербайджан пов’язав повернення на звільнені території не лише з відновленням зруйнованого, а й зі створенням нового середовища для життя. Державна програма «Велике повернення» передбачає розмінування, будівництво житла й доріг, розвиток освіти та охорони здоров’я, створення робочих місць, відновлення культурних об’єктів і повернення людей до рідних міст і сіл. Саме «Велике повернення» визначене як один із п’яти Національних пріоритетів Азербайджану до 2030 року.

У цьому є глибока логіка пам’яті. Якщо людина віддала життя за те, щоб у країни було майбутнє, то відповіддю на її жертву стає не лише пам’ятник. Відповіддю стає саме життя, яке країна будує далі.

Тому поруч із меморіалами з’являються дороги. Поруч з іменами загиблих — нові будинки. На землі, де ще недавно проходила лінія фронту, знову лунають голоси дітей.

Сьогодні на звільнених територіях уже тривають масштабні відновлювальні роботи, повертаються колишні вимушені переселенці, створюється соціальна й транспортна інфраструктура, промислові зони, нові можливості для освіти, зайнятості та підприємництва. За даними офіційного порталу «Великого повернення», нині там живуть і працюють понад 48 тисяч людей.

Післямова

На початку цього тексту був двадцятирічний юнак.

Ми не знаємо всього про його мрії. Не знаємо, яким був його голос, яку музику він любив, про що говорив із друзями, що збирався зробити через рік чи через десять. Знаємо лише, що його «потім» закінчилося за дві години до завершення війни. Але саме це «потім» і залишилося жити. У пам’яті його батька. В імені на меморіалі. В історії країни. У майбутньому, яке триває вже без нього.

Гейдар Алієв належав до покоління, яке створювало державну основу. Ільхам Алієв — до покоління, якому випало взяти на себе відповідальність за її подальшу долю. Молоді люди, чиї імена сьогодні звучать у День пам’яті, стали поколінням, яке віддало життя за те, щоб у цієї долі було продовження.

А тим, хто прийшов після них, залишається найважче — не просто пам’ятати. Продовжувати. Бо пам’ять — це не камінь, покладений на минуле. Це міст, перекинутий у майбутнє.

Тому 27 вересня — не лише день скорботи. Це день розмови між тими, хто був, тими, хто живе сьогодні, і тими, хто ще тільки прийде.

Бахтіяр Вагабзаде говорив про необхідність дати завтрашньому дню дзеркало з нашої пам’яті. Отже, одного дня в цьому дзеркалі мають побачити себе діти, які сьогодні ще нічого не знають про війну. Вони побачать міста, де триває життя. Почують голоси своїх батьків. Пройдуть вулицями, які стали мирними. І, можливо, одного дня запитають про тих, чиї імена висічені на камені.

Тоді їм розкажуть про двадцятирічного юнака, майбутнє якого дісталося не йому, а нам.

І поки ми здатні це пам’ятати, він залишається в ньому.

 

Автор: Олег Туляков,
український філософ