Автор: Олег Туляков
Незалежність як початок шляху
У незалежності є дата. У державності — доля. 18 жовтня 1991 року Азербайджан відновив незалежність, повернувшись до перерваної історичної традиції Азербайджанської Демократичної Республіки 1918 року. Але історія не закінчується тієї миті, коли народ здобуває право самостійно визначати своє майбутнє. Саме тоді починається найважче: перетворити це право на життєздатну реальність, зберегти свободу перед обличчям випробувань і надати незалежності опору в міцній державі.
У долі сучасного Азербайджану важливу роль відіграв Гейдар Алієв, який у переломний момент повернув державотворенню стратегічну спрямованість. За Ільхама Алієва цей проєкт продовжився в інших історичних умовах. Між цими двома етапами — не лише зв’язок поколінь, а й логіка державності: зберегти створене, щоб воно могло тривати, і розвинути розпочате, щоб незалежність залишалася дієвою силою національної історії.
На межі розпаду
На початку літа 1993 року незалежність Азербайджану опинилася перед тяжкими випробуваннями. Карабаська війна тривала, сотні тисяч людей залишили свої домівки, а загроза розпаду постала й усередині країни. 4 червня в Гянджі спалахнув збройний заколот. Спроба центральної влади придушити його силою обернулася кровопролиттям: загинули люди, військові та державні службовці опинилися в заручниках. Збройні підрозділи дедалі менше підпорядковувалися центру. Держава втрачала контроль над подіями — і під питанням опинилися вже не лише стійкість влади, а й здатність республіки залишатися єдиним цілим.
На тлі поглиблення кризи представники громадськості та політичні сили дедалі наполегливіше вимагали повернення Гейдара Алієва до керівництва країною. Зрештою тодішнє керівництво Азербайджану офіційно запросило його до Баку, сподіваючись зупинити скочування до громадянської війни й відновити керованість держави.
Гейдар Алієв, який перебував у Нахічевані, прибув до Баку 9 червня. За кілька днів він вирушив до Гянджі, де вів переговори в оточенні озброєних людей. Пізніше він згадував, що за його спиною стояли люди, які тримали пістолети, спрямовані на нього. У цій деталі — не стільки драматизм особистої біографії, скільки крихкість межі між політичним рішенням і новим кровопролиттям. У країні, де зброя стала аргументом внутрішньої боротьби, переговори вимагали мужності: помилка могла мати непоправні наслідки.
Повернути державі дієздатність
15 червня 1993 року Гейдара Алієва обрали головою Верховної Ради Азербайджану. У своєму виступі він сформулював завдання, від якого залежало майбутнє республіки: «Як голова Верховної Ради одним із головних своїх завдань вважаю захист, зміцнення й розвиток історичного здобутку азербайджанського народу — державної незалежності Азербайджанської Республіки». І відразу назвав те, що потребувало розв’язання тут і тепер: «Має бути забезпечена територіальна цілісність Азербайджанської Республіки, зупинена війна, встановлено мир».
У червні 1993 року ці слова були не просто програмою. Захистити незалежність означало зупинити внутрішнє протистояння; зміцнити державу — повернути владі здатність діяти, а законам — обов’язкову силу. Гейдар Алієв закликав залишити чвари й об’єднати зусилля. Державу неможливо відбудувати, якщо кожен конфлікт стає продовженням особистої ворожнечі, а зброя — останнім аргументом у будь-якій суперечці. Один виступ не міг припинити війну чи усунути всі суперечності. Але в ті дні розпочався поворот до відновлення дієздатності азербайджанської держави — без цього розмова про її майбутнє була б передчасною.
Від перемир’я до відновлення територіальної цілісності
Карабаська війна стала для незалежного Азербайджану випробуванням, у якому вирішувалося не лише питання територіальної цілісності, а й сама здатність молодої держави існувати, захищати своїх громадян і визначати власне майбутнє. Війна загрожувала зруйнувати економіку й суспільну єдність. Але саме в горнилі цього протистояння поступово формувалося розуміння того, що справжня сила країни не виникає сама собою: вона потребує боєздатної армії, стійкої влади, економічних ресурсів і готовності суспільства діяти заради спільної мети.
Ця війна залишила глибокий слід у долі країни. За повідомленнями про втрачені території стояли покинуті домівки, родини, змушені починати життя заново, і пам’ять про мирне життя, яке раптово зникло. Угода про припинення вогню, що набула чинності в травні 1994 року, зупинила масштабні бойові дії, але не принесла остаточного миру. Значна частина міжнародно визнаної території Азербайджану залишалася поза контролем Баку. Суверенітет було визнано, але держава не могла повною мірою здійснювати владу на всій своїй території.
Упродовж десятиліть зміцнювалися державні інституції, зростали економічні можливості, формувалася нова армія. Між поразкою в першій війні та зміною становища не було прямого, заздалегідь визначеного шляху: були роки очікування, переговорів, підготовки й накопичення сил. У 2020 році Азербайджан відновив контроль над значною частиною територій, утрачених у першій війні; у вересні 2023 року республіка встановила контроль над усім Карабаським регіоном. Для азербайджанського суспільства це стало переломним моментом, що змінив уявлення про власні можливості.
Здатність відстоювати територіальну цілісність формується не лише на полі бою. Вона спирається на стійкість інституцій, економічні ресурси, міжнародні зв’язки й послідовність політичних рішень. У цьому сенсі історія Карабаху перетинається з історією нафтової стратегії: незалежність потребувала не лише захисту, а й матеріальної основи, що давала б державі змогу планувати майбутнє.
Економічні підвалини незалежності
У 1994 році, коли мир залишався непевним, Азербайджан ухвалив рішення, розраховане на десятиліття вперед. 20 вересня було підписано угоду про розробку родовищ Азері, Чираг і глибоководної частини Гюнешлі. Одинадцять міжнародних нафтових компаній із семи країн об’єдналися для реалізації проєкту, що увійшов в історію як «Контракт століття». Молода держава, яка переживала тяжку кризу, пов’язувала своє майбутнє з інвестиціями, технологіями та міжнародними ринками.
Ільхам Алієв, який на той час був віцепрезидентом Державної нафтової компанії Азербайджану, згодом так передавав позицію азербайджанської сторони на переговорах: «Ви захищаєте інтереси окремих компаній, а ми захищаємо інтереси азербайджанського народу. Якщо ви припуститеся помилки, вона позначиться на одному проєкті вашої компанії. Якщо помилимося ми, збитків зазнає весь народ Азербайджану. Іншими словами, ми не маємо права на помилку».
У цих словах — міра відповідальності, з якою держава розпоряджається своїм майбутнім. Нафтова стратегія Гейдара Алієва не обмежувалася видобутком сировини: вона передбачала створення експортних маршрутів, залучення технологій та інвестицій. У 1999 році було засновано Державний нафтовий фонд Азербайджану — механізм, покликаний забезпечувати довгострокове управління доходами від природних ресурсів.
За Ільхама Алієва енергетична стратегія дістала подальшого розвитку. Нафтопровід Баку — Тбілісі — Джейхан, введений в експлуатацію 2006 року, з’єднав Каспійський регіон із Середземномор’ям; згодом Південний газовий коридор відкрив додаткові можливості для постачання азербайджанського газу до Туреччини та Європи. Азербайджан, який на початку 1990-х ледве втримував внутрішню єдність, упродовж наступних десятиліть істотно розширив можливості для захисту своїх інтересів.
Новим напрямом розширення регіональних зв’язків може стати проєкт TRIPP, покликаний забезпечити транспортне сполучення між основною частиною Азербайджану та Нахічеванською Автономною Республікою через територію Вірменії. Його реалізація здатна посилити роль Азербайджану в транскаспійських торговельних коридорах і відкрити додаткові можливості для економічного розвитку.
Історія, що триває
Кожна епоха ставить перед незалежністю своє питання. У 1991 році це було право народу знову стати господарем власної долі. У 1993-му — чи зможе молода держава встояти перед загрозою внутрішнього розпаду. У 1994-му — чи вдасться створити економічні підвалини самостійності. Згодом додалося питання відновлення територіальної цілісності й того, як розпорядитися можливостями, накопиченими за десятиліття.
На цьому шляху ім’я Гейдара Алієва пов’язане з поворотом від кризи до відновлення дієздатності держави та формуванням довгострокової нафтової стратегії. Ім’я Ільхама Алієва — з продовженням цього проєкту в нових історичних умовах. Але за іменами керівників стоїть довша історія народу, який прагнув зберегти право самостійно визначати власне майбутнє.
За понад три десятиліття Азербайджан пройшов шлях від держави, яка щойно відновила незалежність і чия самостійність зазнавала тяжких випробувань, до країни зі значними економічними ресурсами, власною енергетичною стратегією та ширшими можливостями відстоювати національні інтереси. Він навчився вибудовувати відносини з різними центрами сили, не розчиняючись повністю в жодному з них.
В історії немає останньої сторінки, на якій можна було б поставити печатку: незалежність забезпечена, державність утвердилася, майбутнє гарантоване. Кожне покоління отримує країну разом із її пам’яттю, здобутками й незавершеними справами. Що більше можливостей набуває держава, то вищою стає відповідальність за те, як вона ними розпорядиться.
Тому 18 жовтня — це більше, ніж дата в національному календарі. Це нагадування про те, що незалежність не можна вважати справою минулого. Вона триває там, де країна здатна самостійно визначати свої цілі, перетворювати наявні ресурси на можливості, а історичну пам’ять — на відповідальність за майбутнє.
У незалежності є дата. У державності — доля. Між ними — весь шлях, який проходить народ, перетворюючи право на власну історію на здатність цю історію творити.
Автор: Олег Туляков,
український філософ
